Акт Злуки 1919 року став кульмінацією століть мрій про єдину Україну, коли дві незалежні республіки — Наддніпрянська і Західна — злилися в одну суверенну державу. Цей документ не просто зафіксував політичне рішення, а втілив глибоке народне прагнення подолати штучний поділ, нав’язаний імперіями. У морозний день 22 січня на Софійській площі в Києві тисячі людей стали свідками моменту, який назавжди змінив уявлення про українську єдність.
Сьогодні, у 2026 році, Акт Злуки залишається не просто сторінкою історії, а живим символом соборності, що надихає під час нових випробувань. Він довів: українці здатні об’єднуватися добровільно, без зовнішнього примусу, на основі спільної мови, культури та бажання свободи. Його спадщина відчутна в кожному прояві національної солідарності — від людських ланцюгів 1990-х до сучасної боротьби за територіальну цілісність.
Подія поєднала в собі дипломатичну майстерність, емоційний підйом і реальні виклики воєнного часу. Вона показала, як два державні організми, народжені майже одночасно з руїн імперій, знайшли спільну мову, щоб стати сильнішими разом. Акт Злуки став моральним фундаментом для майбутніх поколінь, нагадуючи, що справжня сила — в єдності.
Історичний контекст: століття поділу українських земель
Українські землі століттями розривали кордони чужих імперій. Російська імперія поглинала Наддніпрянщину, а Австро-Угорська — Галичину, Буковину та Закарпаття. Цей поділ не лише роз’єднав родини та спільноти, але й створив різні культурні акценти: на сході панувала русифікація, на заході — полонізація та германізація. Однак у глибинах народної свідомості жила пам’ять про Київську Русь і козацьку державу як про єдине ціле.
Перша світова війна стала каталізатором змін. Розпад Австро-Угорщини та революційні події в Росії відкрили вікно можливостей. Українці обох частин країни почали активно творити власну державність. Ідея соборності, яку пропагували інтелектуали від Шевченка до Грушевського, набула конкретних обрисів. Акт Злуки став логічним завершенням цих процесів, коли мрії перетворилися на політичну реальність.
Народження двох республік: УНР та ЗУНР
Українська Народна Республіка виникла на хвилі Лютневої революції 1917 року. Центральна Рада в Києві проголосила автономію, а Четвертим Універсалом 22 січня 1918 року — повну незалежність. Директорія, що прийшла до влади після повстання проти гетьмана Скоропадського, продовжувала боротьбу в умовах більшовицької агресії. Симон Петлюра, Володимир Винниченко та інші лідери бачили в об’єднанні з західними братами ключ до виживання.
Західноукраїнська Народна Республіка народилася 1 листопада 1918 року у Львові під час листопадового чину. Українці Галичини, скориставшись хаосом після розпаду Австро-Угорщини, проголосили власну державу з центром у Станіславові. Євген Петрушевич, Лонгин Цегельський та Лев Бачинський очолили рух, який швидко зіткнувся з польською експансією. ЗУНР мала сильну армію, зокрема Українських січових стрільців, і чітку адміністративну систему, але потребувала підтримки зі сходу.
Обидві республіки, попри різні умови формування, мали спільне бачення: незалежна, соборна Україна. Їхні еліти швидко зрозуміли, що порізно вистояти проти зовнішніх загроз майже неможливо.
Шлях до злуки: від Фастова до Станіславова
Переговори почалися ще за гетьмана, але справжній прорив стався після приходу Директорії. 1 грудня 1918 року у Фастові, в залізничному вагоні, представники ЗУНР і УНР підписали передвступний договір про об’єднання. Цей документ став фундаментом майбутнього Акта Злуки. Делегація ЗУНР на чолі з Цегельським і Левицьким досягла згоди з Винниченком, Петлюрою, Швецем та Андрієвським.
3 січня 1919 року Українська Національна Рада ЗУНР у Станіславові одностайно ратифікувала договір і відправила до Києва делегацію з 65 осіб. Президент Петрушевич наголошував на відсутності розбіжностей щодо єднання. Ці кроки продемонстрували зрілість українського політичного класу: об’єднання відбувалося добровільно, без примусу, на засадах взаємної поваги.
- Підготовка дипломатії: Делегації обмінювалися нотами, координували військові дії та економічну допомогу. ЗУНР обіцяла підтримку в боротьбі з більшовиками, УНР — зброю та ресурси проти поляків.
- Символізм дати: 22 січня обрали не випадково — рівно рік до того Центральна Рада проголосила незалежність УНР Четвертим Універсалом.
- План святкування: Міністр освіти Іван Огієнко розробив детальний сценарій з молебнем, промовами та парадом.
Цей період став прикладом конструктивної дипломатії в умовах хаосу: лідери розуміли, що лише разом держава матиме шанс на виживання.
Урочисте проголошення на Софійській площі
22 січня 1919 року Київ перетворився на центр національного торжества. Морозний день ожив під звуками дзвонів Софійського собору, гарматних салютів і національного гімну. Тисячі киян, військові колони, делегації з транспарантами заповнили площу. Прапори, портрети Шевченка та герби українських земель створювали атмосферу святкового піднесення, ніби вся нація нарешті зітхнула вільно.
Лев Бачинський та Лонгин Цегельський зачитали грамоту від ЗУНР. Член Директорії Федір Швець проголосив Універсал від імені Директорії УНР. Архієпископ Агапіт відслужив молебень. Після цього відбувся грандіозний парад, у якому пройшли Січові стрільці під командуванням Євгена Коновальця — майбутнього засновника ОУН. Атмосфера була електризуючою: сльози радості, оплески, відчуття історичного моменту.
Наступного дня, 23 січня, Трудовий Конгрес України майже одностайно ратифікував Акт. ЗУНР отримала назву Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) з широкою автономією, єдиним гербом став тризуб.
Зміст Акта Злуки та його правові нюанси
Універсал Директорії чітко проголошував: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Документ мав характер міждержавного договору. Він передбачав об’єднання в одну суверенну республіку, але з повагою до автономії Західної області. Остаточне врегулювання відкладали до Установчих зборів. Більшість дослідників вважають Акт насамперед морально-психологічним актом, який, проте, мав потужну символічну силу.
| Аспект | УНР (Наддніпрянська) | ЗУНР (Західна) |
|---|---|---|
| Територія | Центральна та Східна Україна | Галичина, Буковина, Закарпаття |
| Військова сила | Армія УНР, Січові стрільці | Галицька армія, стрільці |
| Політична система | Директорія, Трудовий Конгрес | Українська Національна Рада |
| Після злуки | Центральна влада | Західна область з автономією |
Дані таблиці базуються на історичних документах Директорії та Української Національної Ради.
Реалії об’єднання під час війни
Незважаючи на урочистість, повна інтеграція виявилася складною. Війна з більшовиками, поляками та внутрішні суперечності заважали. ЗОУНР зберігала значну автономію, власні збройні сили та адміністрацію. У грудні 1919 року Євген Петрушевич навіть денонсував Акт через критичну ситуацію, але це не скасувало символічного значення.
Акт Злуки став прикладом того, як ідеал може існувати попри реальні перешкоди. Він мобілізував націю, надихав на опір і показав світу: українці — єдиний народ.
Спадщина Акта Злуки в українській історії та сучасності
Акт Злуки став основою для пізніших боротьб за соборність. Він вплинув на діяльність ОУН, УПА та дисидентський рух. У 1990 році мільйони українців утворили живий ланцюг від Києва до Львова, повторивши ідею єдності. З 1999 року 22 січня офіційно святкується як День Соборності України.
У 2026 році, під час продовження боротьби за незалежність, Акт Злуки набуває нового звучання. Він нагадує, що єдність — не декларація, а щоденна практика. Від Карпат до Донбасу українці продовжують творити соборну державу, спираючись на той самий фундамент, закладений сто сім років тому.
Ключові постаті — Винниченко, Петлюра, Петрушевич, Коновалець — уособлюють різні грані національного характеру: інтелект, мужність, дипломатію. Їхні зусилля довели, що навіть у найтемніші часи мрії про єдину Україну живі.
Акт Злуки продовжує жити в серцях українців, надихаючи на нові перемоги. Це не просто історія — це запрошення до постійної роботи над єдністю, бо саме в ній наша найбільша сила.
About the Author
