Базарська трагедія 1921 року стала одним із найяскравіших символів української незламності в часи жорстокої боротьби за державність. Більшовицькі війська розстріляли 359 полонених воїнів Волинської групи Армії УНР біля села Базар на Житомирщині після поразки в бою під Малими Міньками. Ці солдати відмовилися зрадити ідеали незалежності, навіть коли ворог пропонував життя в обмін на службу Червоної армії. Їхня жертва завершила Другий Зимовий похід і водночас закарбувалася в національній пам’яті як акт вищої відданості Україні.
Подія не просто трагедія — вона стала потужним акордом визвольних змагань 1917–1921 років. Виснажені, напівголі й голодні повстанці продемонстрували, що дух свободи сильніший за кулемети й накази «п’ятірки». Сьогодні, понад сто років потому, Базарська трагедія нагадує, як ціна волі вимірюється кров’ю тих, хто не зламався.
У статті ми розкриваємо повну картину подій: від передумов походу до деталей розстрілу, ключових постатей і сучасної пам’яті. Це історія, яка об’єднує минуле з сьогоденням і вчить цінувати незалежність.
Контекст Другого Зимового походу: відчай і надія в холодному листопаді
Після поразки Української Народної Республіки в 1920 році її регулярна армія опинилася в інтернуванні на території Польщі. Однак дух опору не згас. У жовтні 1921 року почався Другий Зимовий похід — сміливий рейд добровольців УНР на рідні землі. Мета була амбітною: підняти селянські повстання проти більшовицької окупації, відновити українську владу й дістатися Києва. Командування Волинською групою взяв на себе генерал-хорунжий Юрій Тютюнник — досвідчений стратег, який вірив у силу народного духу.
Похід стартував 25 жовтня 1921 року. Близько 900–1000 воїнів, погано озброєних і споряджених, перейшли Збруч у дощ і холод. Багато йшли босоніж, без шинелей, з мізерним запасом набоїв. Більшовики мали перевагу в десятки разів — добре озброєні дивізії, кіннота, розвідка. Рейд перетворився на виснажливий марш через болота й ліси Волині. Повстанці намагалися розпалити повстання, але селяни, залякані червоним терором і спокушені непівськими обіцянками, не масово підтримали. Кожний день приносив нові втрати від холоду, голоду й сутичок.
Цей похід став не просто військовою операцією, а символом відчаю та героїзму. Воїни йшли на вірну смерть, бо знали: без боротьби незалежність не повернеться. Холодний вітер і мокрий сніг лише підкреслювали їхню рішучість. Саме в таких умовах Волинська група наближалася до доленосного бою, який змінив усе.
Бій під Малими Міньками: остання битва в оточенні
17 листопада 1921 року біля села Малі Міньки (нині Коростенський район Житомирської області) стався вирішальний бій. Волинська група Тютюнника потрапила в засідку 9-ї Кримської кавалерійської дивізії під командуванням Григорія Котовського. Більшовики мали значну чисельну перевагу — кілька тисяч добре озброєних бійців проти виснажених повстанців.
Бій тривав жорстоко. Українські воїни билися до останнього набою. Деякі старшини, бачачи безвихідь, самі себе застрелили або підірвали гранатами, аби не потрапити в полон. Кіннота Котовського рубала шаблями поранених. Загинуло близько 400 бійців УНР. Решта — 537 козаків і старшин, серед них поранені — опинилися в руках ворога. Невеликій групі на чолі з Тютюнником (близько 120 осіб) вдалося прорватися через ліси й перейти кордон.
Цей бій став кульмінацією походу. Повстанці не здалися без бою, але сили були нерівні. Полонених замкнули в церкві, де над ними знущалися, грабували й не давали їсти. Холод, голод і біль супроводжували кожен крок до Базару. Більшовики вже готували показову розправу, щоб залякати місцеве населення.
Полон і «суд»: відмова від зради як вирок
У Базарі полонених допитували. Григорій Котовський особисто пропонував їм перейти на службу до Червоної армії. «Ви ж свої, — переконував він, — воюйте за радянську владу». Однак відповідь була одностайною: «Ні». Жоден із 359 воїнів не погодився зрадити Україну. Серед них були українці, росіяни, поляки, білоруси, німці й євреї — усі об’єднані ідеєю свободи.
Надзвичайна комісія («п’ятірка») на чолі з Гаркавим, за участі Котовського, Лівшиця, Іванова, Фріновського та Литвинова, винесла вирок 22 листопада 1921 року. Протокол чітко зафіксував: 359 осіб — «злісні активні бандити» — розстріляти. 41 старшину відправили на додаткові допити до Києва, 42 колишніх червоноармійців — на перевірку. Решта, поранені й виснажені, чекали смерті.
Ця відмова стала актом неймовірної мужності. Воїни знали, що їх чекає, але обрали смерть замість ганьби. Один із них, Степан Щербак, кинув у обличчя катам: «До вас служити не підемо. Стріляйте. Український народ вам цього не пробачить!» Ці слова лунають і сьогодні як заклик до совісті.
| Дата | Подія | Ключові деталі |
|---|---|---|
| 25 жовтня 1921 | Початок Другого Зимового походу | Рейд Волинської групи УНР з території Польщі |
| 17 листопада 1921 | Бій під Малими Міньками | Поразка від дивізії Котовського, ~400 загиблих, 537 полонених |
| 21–22 листопада 1921 | Розстріл біля Базару | 359 воїнів страчено за відмову служити більшовикам |
| 2000 рік | Відкриття меморіалу | Пам’ятник на місці розстрілу за кошти українців з Великої Британії |
За даними Великої української енциклопедії та архівних матеріалів, ці цифри точно відображають масштаби трагедії.
Розстріл біля Базару: публічна страта й останній спів гімну
21–23 листопада 1921 року (за протоколом — 22 листопада) полонених вивели за село. Місцеві селяни під дулами гвинтівок викопали глибокі ями. Більшовики зігнали жителів Базару та навколишніх сіл — для залякування. Групами по 20–30 воїнів підводили до ровів. Кулемети затріщали.
Воїни стояли гордо. Перед смертю вони заспівали «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Гімн лунав над замерзлим полем, перекриваючи постріли. Це був не просто спів — це був виклик. Кров змішувалася зі снігом, а голоси героїв ще довго відлунювали в серцях тих, хто вижив і переказував історію.
Один свідок пізніше розповів, як поранені намагалися допомагати один одному, як місцеві намагалися передати шматок хліба. Але більшовицька машина не знала жалю. Тіла закидали землею. Ця публічна страта мала стати уроком для всіх, хто мріяв про вільну Україну. Натомість вона перетворилася на вічний символ опору.
Ключові постаті трагедії: командири й рядові герої
Юрій Тютюнник, який уник полону, став легендою. Григорій Котовський, «червоний бандит», керував операцією й особисто підписував вироки. Серед страчених — зовсім молоді хлопці, старшини, навіть міністр військово-морських сил УНР Микола Білинський. Наймолодшому було 16 років.
Кожен мав ім’я, мрії, родину. Серед них — Іван Арцик, Захар Атнабунт, Іван Бабич, Сидір Бережний. Їхні прізвища тепер викарбувані на меморіалі. Вони не були безіменними «бандитами», як писали в протоколі. Це були люди, які обрали честь понад життя.
Символ нескореності: чому Базарська трагедія живе в культурі
Трагедія швидко перетворилася на потужний культурний символ. Вона показала, що навіть у поразці українці перемагають духом. Гімн, заспіваний перед смертю, став паралеллю до сучасних подій, коли пісня лунає на фронтах і в серцях мільйонів. Базарська трагедія вчить: свобода не дарується — її виборюють.
У літературі, кіно («Таємний щоденник Симона Петлюри») й поезії події оживають. Вони нагадують, що українська ідея переживе будь-який терор.
Пам’ять поколінь: від 1941-го до фестивалів і меморіалів сьогодення
У 1941 році, під час окупації, близько 40 тисяч українців зібралися в Базарі на 20-ту річницю. ОУН організувала вшанування — і це стало другим ударом: нацисти розстріляли учасників. Меморіал Героїв Базару відкрили 2000 року на кошти українців Великої Британії. Сьогодні тут щорічно проходять мітинги-реквієми, фестиваль «Герої Базару», наукові конференції.
У 2024–2025 роках проводили диспути й історичні заходи. Вулиці Героїв Базару з’явилися в Житомирі, Малині. Дерусифікація прибрала пам’ятники Котовському. Пам’ять живе — у школах, фільмах, серцях.
Базарська трагедія 1921 року не закінчується на сторінках підручників. Вона продовжує надихати тих, хто бореться за Україну сьогодні. Кожен, хто стоїть на меморіалі, відчуває холодний вітер 1921-го й тепло нескореного духу. Історія триває.
About the Author
