Александр Вінербергер — австрійський інженер-хімік, який майже два десятиліття пропрацював у Радянському Союзі й ризикував усім, щоб зафіксувати жахи Голодомору 1932–1933 років у Харкові. Його Leica закарбувала сцени, які радянська влада відчайдушно намагалася приховати від світу: виснажених дітей, нескінченні черги за хлібом і тіла, що лежали просто на вулицях. Ці знімки стали одним із небагатьох візуальних доказів штучного голоду, спрямованого проти українського народу.
Його шлях від військовополоненого Першої світової до технічного директора синтетичної фабрики в Харкові сповнений контрастів і небезпек. Він не був професійним фотографом, але саме його аматорські кадри розкрили правду, яку намагалися стерти. Сьогодні, коли пам’ять про ті події залишається живою, світлини Вінербергера продовжують звучати голосніше за будь-які слова.
Його історія — це не лише біографія однієї людини, а й потужний приклад людської мужності в часи тотального страху. Правнучка Самара Пірс, британська фотохудожниця, зберігає Leica діда й активно ділиться спадщиною, показуючи, як минуле перегукується з сучасністю.
Ранні роки: від Відня до радянських таборів
Александр Вінербергер народився 8 грудня 1891 року у Відні, у змішаній чесько-єврейській родині. Батько — єврей за походженням, але сам Александр завжди вважав себе австрійцем і атеїстом. З 1910 по 1914 рік він вивчав філосію у Віденському університеті, а потім став інженером-хіміком. Доля круто змінилася з початком Першої світової війни. Мобілізований до австро-угорської армії, він потрапив у полон на російському фронті 1915 року.
Замість повернення додому Вінербергер залишився в Росії. У 1917 році він уже працював у Москві, створивши власну хімічну лабораторію. Спроба втечі 1919 року через Естонію з підробленими документами закінчилася арештом у Пскові. ЧК звинуватила його в шпигунстві, і значну частину 1920-х він провів у Луб’янській в’язниці. Саме там його хімічні знання врятували життя: радянська влада змусила ув’язненого іноземця працювати на виробництві лаків, фарб, а згодом — навіть вибухівки.
Цей період став фундаментом для подальшого життя в СРСР. Інженер опанував російську мову, навчився виживати в системі й навіть одружився вдруге. 1928 року після короткого візиту до Відня він взяв шлюб з Ліллі Ціммерманн, донькою фабриканта зі Швехата. Дружина змогла приєднатися до нього в Москві, а 1931 року в Австрії народилася їхня донька Марґот.
Харків 1933-го: технічний директор посеред пекла
На початку 1930-х родина мешкала в Москві. У 1932 році Вінербергера призначили технічним директором фабрики пластмас у Любучанах під Москвою. А вже 1933-го — перевели до Харкова, тодішньої столиці УРСР, на аналогічну посаду на синтетичній фабриці. Саме тут він став свідком того, що пізніше назвуть Голодомором.
Поїздка з Москви до Харкова вразила його. «Це було у вересні 1932 року, — згадував він у мемуарах. — Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояли незліченні вагони, набиті селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ до білої смерті». Поля стояли необроблені, зерно гнило під дощем, а худоби не було й сліду. Контраст із його попередніми поїздками Україною 1915-го чи 1926-го був разючим.
У Харкові ситуація виявилася ще жорстокішою. Сотні тисяч селян стікалися до міста в пошуках їжі. Черги до магазинів розтягувалися на кілометри. Люди стояли з 16-ї години, щоб купити хліб наступного дня. Хлібний пайок для містян скоротили до 200 грамів, а в державних крамницях кілограм чорного хліба коштував 2,5 карбованці. При цьому держава вичавлювала з селян зерно за 5 копійок кілограм, а потім перепродавала в сто разів дорожче.
Таємна місія: Leica проти НКВС
Незважаючи на постійну загрозу арешту НКВС, Александр Вінербергер почав фотографувати. За допомогою німецької камери Leica, яку, ймовірно, передали друзі з-за кордону, він створив близько ста унікальних знімків. Об’єктив ловив не просто образи, а справжній крик душі: виснажених дітей, що сиділи на тротуарах, матерів, які намагалися захистити малюків від голоду, і тіла померлих, до яких перехожі вже звикли.
Одна з найвідоміших світлин — голодна дівчинка з Харкова, чиї худі ніжки й порожній погляд стали символом трагедії. Інші кадри показують черги біля порожніх магазинів, масові поховання на околицях і вимерлі села на Харківщині. Вінербергер ризикував усім: іноземець з камерою в той час автоматично викликав підозру. Але він продовжував знімати, розуміючи, що ці кадри можуть стати єдиним доказом.
Його фото відрізнялися від усього, що існувало. У 1930-ті камери були рідкістю, а радянська цензура нищила будь-які свідчення. Саме тому знімки Вінербергера вважають одним із небагатьох автентичних візуальних документів Голодомору.
Порятунок світлин: дипломатична пошта та кардинал Інніцер
У 1934 році Вінербергер остаточно повернувся до Австрії. Негативи він переправив дипломатичною поштою через австрійське посольство — дипломати самі наполягли на цьому, бо обшук на кордоні міг коштувати йому життя. У Відні він передав фотоальбом кардиналу Теодору Інніцеру. Саме з цього архіву Віденської дієцезії світлини потрапили до світу.
Вже 1934 року австрійська «Батьківщина» видала брошуру «Русь, якою вона є насправді» з його знімками (без авторства, задля безпеки). 1935 року Евальд Амменде опублікував їх у книзі «Мусить Росія голодувати?». Фотографії стали доказом на засіданнях Ліги Націй. Пізніше Вінербергер видав мемуари «Hart auf hart» (1939) і «Um eine Fuhre Salz im GPU-Keller» (1942), де присвятив Голодомору цілі розділи.
Складні роки Другої світової та повернення до Австрії
Після аншлюсу 1938 року Вінербергер уник переслідувань через єврейське походження батька, заперечивши його біологічність. Він навіть подав заяву до НСДАП, але пізніше його виключили. У 1944 році він працював зв’язковим офіцером Російської визвольної армії. Після війни йому вдалося уникнути видачі радянській владі — він оселився в американській зоні окупації в Зальцбурзі, де й помер 5 січня 1955 року.
Спадщина: фото, які не дають забути
Сьогодні знімки Александра Вінербергера зберігаються в архіві Віденської дієцезії та регулярно експонуються в Україні. Виставка «Leica, яка бачила Голодомор» у Національному музеї Голодомору-геноциду стала справжнім відкриттям для тисяч відвідувачів. Правнучка Самара Пірс, британська фотохудожниця, зберігає оригінальну Leica й створила книгу «Masks of the Holodomor», де поєднала старі й нові кадри Харкова.
Її слова про те, що це був геноцид, спрямований проти української ідентичності, лунають особливо сильно. У 2012 і 2018 роках вона відвідала Харків, записувала свідчення вцілілих і створювала колажі, які поєднують минуле з теперішнім.
| Рік | Подія | Ключові деталі |
|---|---|---|
| 1915 | Полон у Першій світовій | Потрапив у російський полон, залишився в Росії |
| 1919 | Арешт ЧК | Спроба втечі, ув’язнення в Луб’янці |
| 1933 | Харків і Голодомор | Таємне фотографування ~100 знімків Leica |
| 1934 | Повернення до Австрії | Передача негативів кардиналу Інніцеру |
| 1935 | Перша публікація | Книга Евальда Амменде |
| 1955 | Смерть | Зальцбург, Австрія |
Джерела даних: Вікіпедія, Національний музей Голодомору-геноциду.
Ці світлини не просто історичні документи — вони живий доказ людської стійкості й мужності. Кожен, хто дивиться на них сьогодні, відчуває холодний подих тієї страшної зими. Історія Александра Вінербергера нагадує, що правда завжди знаходить шлях, навіть крізь найтемніші часи. Його Leica продовжує говорити за тих, хто не міг сказати сам.
About the Author
