Поруч із сучасним Санкт-Петербургом, на болотистих низинах берегів Неви та Фінської затоки, століттями існував світ, про який в українських підручниках згадують хіба що побіжно. Інгрія — або Інгерманландія, Іжорія, Інкері, як її називали різні народи — це історичний регіон, де перетнулися долі балтійсько-фінських племен, шведських королів, російських царів і фінських біженців.
Її кордони ніколи не збігалися з адміністративними межами імперій: Інгрія простягалася від річки Нарви на заході до Ладозького озера на сході, а на півночі впиралася в річку Сестру — природний рубіж із Фінською Карелією. Тут жили водь, іжора, фіни-інгерманландці — народи, чисельність яких сьогодні рахують уже сотнями, а не тисячами.
Історія Інгрії — це історія невеликого етносу, який пережив новгородське володіння, шведську корону, петровські перетворення, дві депортації, а в 1919 році навіть встиг проголосити власну республіку. Її прапор — синій скандинавський хрест на жовтому полі з червоною облямівкою — досі майорить на фестивалях фіно-угорських народів і став символом регіоналістських рухів у нинішній Російській Федерації.
Де насправді знаходиться Інгрія
Географічно Інгерманландія охоплює територію, обмежену з півночі річкою Сестрою, із заходу — Нарвою та Чудським озером, з півдня — рівнинами навколо Ладоги, а з північного сходу — Фінською затокою. У сучасних адміністративних координатах це здебільшого Ленінградська область та частина Карелії, причому Санкт-Петербург розташований у самісінькому серці цих земель. Площа історичної Інгрії становить приблизно 15 тисяч квадратних кілометрів — менше за Чернігівську область.
Назва «Інгерманландія» має кілька версій походження. Одна з найпоширеніших — від балтійсько-фінського племені іжора, яке у свою чергу взяло назву від річки Інкерейоки, що впадає в Неву з півдня. У шведських і німецьких джерелах фігурує Ingermanland, у фінських — Inkeri або Inkerinmaa, в естонських — Ingerimaa. У давньоруських літописах XIII століття земля згадується як Іжора або Іжера.
Корінні народи: водь, іжора та інгерманландці
Перші згадки про балтійсько-фінські племена цієї території сягають IX століття — у давньоруських хроніках фігурує етнонім «чудь» як збірна назва всіх фіно-угорських народів на південь від Ладоги. У першому тисячолітті до нашої ери тут оселилися Корела та Іжора, спорідненні племена, що, ймовірно, колись становили єдиний народ. На захід від них, ближче до Нарви, мешкала Водь — одне з найдавніших населень регіону.
Окрему сторінку становлять інгерманландці — фіни-лютерани, які масово переселилися сюди в XVII столітті, коли регіон належав Швеції. Це були переважно вихідці з Карельського перешийка та провінції Саво, яких шведська корона свідомо переміщала на спустошені війнами землі. Дві основні субетнічні групи — еурямейсет і савакоти — сформували основу майбутньої інгерманландської ідентичності.
У XIX столітті серед інгерманландців стрімко зростала національна самосвідомість. Постали вчительська семінарія, школи, бібліотеки, хори, лютеранські парафії — всі з фінською мовою викладання та богослужіння. До початку XX століття неписьменність серед інгерманландців майже зникла — досягнення, яке не могла продемонструвати жодна сусідня російська губернія.
| Народ | Мовна група | Чисельність у 1929 р. | Релігія |
|---|---|---|---|
| Фіни-інгерманландці | Балтійсько-фінська | близько 121 500 | Лютеранство |
| Іжора | Балтійсько-фінська | близько 15 600 | Православ’я |
| Водь | Балтійсько-фінська | близько 700 | Православ’я |
Дані наведено за матеріалами Вікіпедії та видання Історична правда. Цифри 1929 року є останніми відносно повними даними перед початком масових репресій — пізніші переписи фіксували катастрофічне скорочення чисельності всіх трьох народів. Сьогодні носіїв водської мови залишилося, за різними оцінками, кілька десятків людей, переважно літнього віку.
Між Швецією та Москвою: століття війн
Стратегічне положення Інгрії перетворило її на постійне поле бою. У 1583 році, за результатами Лівонської війни, регіон перейшов до Швеції на правах домініону — особливого статусу загарбаної території під прямим управлінням генерал-губернатора. Через дванадцять років, у 1595-му, Тявзинський мир повернув Інгерманландію Московії, але вже у 1617 році, за Столбовським договором, цар Михайло Федорович знову поступився краєм Швеції в обмін на припинення військових дій.
Шведський період тривав майже століття і виявився одним із найдраматичніших для корінного населення. Релігійні утиски православних, важкі повинності та війни призвели до того, що до початку 1620-х років у трьох ленах — Івангородському, Копорському та Ямському — спорожніло близько 60% поселень. На звільнені землі шведська корона організовано переселяла фінів-лютеран із сусідніх провінцій. Саме тоді й сформувалося ядро майбутньої інгерманландської спільноти.
Парадокс Інгрії полягає в тому, що сучасний Санкт-Петербург, заснований Петром І у 1703 році, виріс не на «споконвічно російській землі», а на території, де століттями жили фінські селяни, іжора та водь. Місто фактично постало на кістках корінних народів, чию культуру імперія планомірно витісняла впродовж двох наступних століть.
Після Північної війни 1700–1721 років регіон знову став російським — цього разу надовго. У 1708 році Петро І створив величезну Інгерманландську губернію, яка в 1710-му була перейменована на Санкт-Петербурзьку. Місцевих мешканців закріпачили та використовували як робочу силу на будівництві нової столиці й рекрутів для армії — кілька полків носили офіційну назву «інгерманландських».
Республіка Північна Інгрія: коротке життя свободи
Найяскравіший епізод інгерманландської історії розгорнувся у вирі громадянської війни. 11 червня 1919 року група селян чисельністю 150–200 осіб захопила місцевість Кір’ясало — компактну територію з п’яти сіл і митного поста, площею близько 30 квадратних кілометрів, розташовану лише за 50 кілометрів від Петрограда. Спроби більшовицьких прикордонників вибити повстанців провалилися.
9 липня 1919 року на зборах біженців у Рауту, де зібралося близько 400 осіб, було проголошено створення Республіки Північна Інгрія зі столицею в Кір’ясало. Невелика держава встигла оформити повний набір атрибутів суверенітету: герб, прапор зі скандинавським жовто-синьо-червоним хрестом, гімн, армію, флот, військову форму, дві нагороди (Хрест Білої Стіни та Хрест Учасника Визвольної Війни), суд, газету «Кір’ясалон саномат», пошту та власні поштові марки.
На вершині свого існування, у серпні 1919 року, республіка контролювала територію з населенням близько 15 400 осіб. Лідерами почергово ставали Сантері Термонен, Юхо Пекка Кокко, а з листопада 1919 року — підполковник Юрйо Ельфенгрен. Останній парад інгерманландського війська відбувся 6 грудня 1920 року, коли після підписання Тартуського мирного договору між РРФСР і Фінляндією прапор Північної Інгрії був урочисто спущений, а населення села Кір’ясало пішло до Фінляндії.
Депортації, репресії та культурна катастрофа
Радянська влада сприйняла кір’ясальський епізод як доказ нелояльності всіх інгерманландців. Із початку 1930-х років розпочався цілеспрямований демонтаж народу. Можна виокремити три великі хвилі репресій: 1930–1931, 1935–1936 та 1937–1938 років. На підставі секретного наказу НКВС від 25 березня 1935 року з прикордонних районів північно-західного СРСР були примусово виселені «неблагонадійні елементи», основну масу яких становили саме фіни-інгерманландці.
За загальними підрахунками, у 1935–1936 роках понад 27 тисяч інгерманландців було знищено або вислано з рідних місць — здебільшого у Сибір, Казахстан і Середню Азію. У 1937 році фінську мову офіційно проголосили «контрреволюційною та націоналістичною»: школи перевели на російську, періодичні видання фінською закрили, церкви Інгрії розгромили, а книги фінською мовою спалювали публічно.
Друга світова війна додала свою чорну сторінку. Найбільш масові депортації фінського населення в Сибір і на Далекий Схід припали на кінець березня 1942 року. Тих, хто опинився на окупованій нацистами території, вивозили на роботи до Фінляндії та Німеччини, а у 1945 році повернули назад до СРСР, заборонивши селитися в рідних місцях. Юрист Рафаель Лемкін, автор терміну «геноцид», характеризував радянську політику щодо інгерманландців і подібних народів як геноцид неросійських народів.
Лише на початку 1960-х років інгерманландцям нарешті дозволили повертатися з заслання — але не на історичну батьківщину, а до Карелії та Естонії. У 1990-х багато інгерманландських фінів скористалися фінською програмою репатріації та виїхали до Фінляндії, де отримали громадянство як «повертанці».
Прапор Інгерманландії: символ, що пережив державу
Жовте поле, синій скандинавський хрест із червоною облямівкою — цей прапор народився у боях 1919 року. Його придумали бійці Північно-Інгерманландського полку у складі Північно-Західної армії білого генерала Юденіча. 8 вересня 1919 року прапор урочисто освятили в Кір’ясало, а 6 грудня 1920 року так само урочисто спустили та вивезли до Фінляндії.
За радянських часів прапор зберігали інгерманландські громади Фінляндії, Естонії та Швеції. Після розпаду СРСР він повернувся до публічного простору як символ етнокультурного відродження. Сьогодні прапор використовують лютеранська Церква Інгрії, культурні товариства інгерманландців, а також сучасний регіоналістський рух «Вільна Інгрія», що виник у середовищі петербурзької опозиційної інтелігенції.
Інгрія сьогодні: між пам’яттю та політикою
Станом на 2026 рік інгерманландських фінів у Росії залишилися лічені тисячі — точну цифру встановити складно через спірність підрахунків і небажання частини народу декларувати свою етнічність. У Фінляндії, куди в 1990-ті виїхало понад 30 тисяч репатріантів та їхніх нащадків, інгерманландська спільнота краще організована: працюють культурні товариства, видається література, проводяться щорічні фестивалі.
Іжорців за результатами останніх переписів налічувалося менше 300 осіб, водь — близько 60–70. Обидва народи внесені до офіційного російського списку «корінних малочисленних народів», хоча навіть цей статус водь отримала лише у 2008 році після гучного скандалу — коли керівник компанії-забудовника порту на території давніх водських земель публічно заявив, що такого народу «не існує де-юре».
Регіоналістський рух «Вільна Інгрія», заснований у нульових роках петербурзькими активістами, після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році активізувався як одна з фракцій антиімперської опозиції. Прапор Інгрії з’являється на акціях деколонізаційного спрямування, а ідея культурної автономії регіону обговорюється у середовищі російської еміграції.
Чому Інгрія важлива для України
Історія Інгрії — це не далека етнографічна екзотика, а дзеркало, в якому українець може побачити знайомі риси. Невеликий народ, який жив на своїй землі століттями, потрапив під каток імперії, був депортований, асимільований, його мову забороняли, його церкву нищили, а саму його назву намагалися викреслити з мап. Усе це знайоме нам із власної історії — від Слобожанщини до Кубані, від Зеленого Клину до Холмщини.
Маленька республіка з прапором у жовто-синьо-червоних кольорах протрималася півтора року на тридцяти квадратних кілометрах. Це не привід для іронії, а навпаки — нагадування про те, як важко і водночас як необхідно зберігати власну ідентичність, коли поряд є сусід, переконаний, що ваша земля — насправді його.
About the Author
