Її обличчя стало впізнаваним для мільйонів українців влітку 2023 року — але не через скандал, який намагалися роздути, а завдяки спокійній, зваженій реакції на цькування. Леся Гасиджак — етнологиня, кандидатка історичних наук, виконувачка обов’язків генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду. Жінка, яка тримає на своїх плечах одну з найважчих і водночас найважливіших інституцій сучасної України.
Її біографія — це шлях від маленького села на Полтавщині до керівного крісла в епіцентрі національної пам’яті. Від магістерських студій з етнології до участі в міжнародних форумах поряд із дипломатами та президентами. У цій статті — детальний портрет музейниці, яка перетворила меморіал на живий простір діалогу про найболючішу сторінку української історії.
Розкажемо про її освіту, наукові інтереси, кар’єрний шлях, скандал з бодишеймінгом і судові процеси, реальні досягнення на чолі музею та виклики, з якими вона стикається сьогодні.
Коротка біографічна довідка
Леся Іванівна Гасиджак народилася 14 жовтня 1982 року в селі Михайлівка Машівського району Полтавської області. Батько — інженер, мати — вчителька. Класична сільська інтелігентська родина, що дала Україні чи не найбільше культурних діячів останніх десятиліть. Школу закінчила з золотою медаллю, університет — з дипломом із відзнакою.
| Параметр | Дані | Контекст |
| Дата народження | 14 жовтня 1982 року | с. Михайлівка, Полтавська область |
| Освіта | КНУ ім. Шевченка, історичний факультет | Бакалавр (2004), магістр етнології (2005) |
| Науковий ступінь | Кандидатка історичних наук | Спеціальність — етнологія, 2009 рік |
| Посада | В.о. гендиректорки Музею Голодомору | З 20 липня 2022 року |
Дані наведено за матеріалами Вікіпедії та інтерв’ю в українському Vogue. Виглядає просто, але за кожним рядком — десятиліття копіткої роботи в музейній галузі, сотні публікацій і десятки наукових проєктів. Гасиджак належить до того покоління українських гуманітаріїв, для якого музей — не «склад артефактів», а інструмент формування ідентичності.
Освіта та наукові інтереси
Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка у 2000-х був справжньою кузнею кадрів для української гуманітаристики. Леся обрала кафедру етнології — напрям, який вимагає не лише академічної ретельності, а й живого польового досвіду, експедицій, роботи з людьми, записів усної історії.
У 2009 році вона захистила кандидатську дисертацію зі спеціальності етнологія. Коло наукових інтересів — широке і нетипове для класичної історичної науки: історія повсякдення, традиційна та сучасна культура українців, культура жителів передмістя, субкультури професійних груп. Окрема пристрасть — процеси і тенденції в музейній галузі України.
Саме цей мікс — академічна етнологія плюс прикладна музеологія — згодом стане її головною професійною суперсилою. Гасиджак авторка лекторіїв «(Не)Відомий Донбас» та «Літературне тло історичного процесу». Перший із них вона читала ще задовго до того, як тема Донбасу стала болючою щоденністю.
Кар’єрний шлях до Музею Голодомору
До «музейної сфери» Леся прийшла у 2007 році — через департамент культурологічних програм Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000». Це була та епоха, коли громадський сектор формував стандарти для державних інституцій, а молоді спеціалісти швидко набирали досвід на стику академії, культурного менеджменту та публічних комунікацій.
Її кар’єру можна умовно поділити на кілька етапів:
- 2007 рік — старт у фонді «Україна 3000», робота з культурологічними програмами.
- 2008–2014 роки — Український центр розвитку музейної справи, начальниця інформаційно-аналітичного відділу, редакторка веб-порталу «Музейний простір».
- 2013–2015 роки — провідна наукова співробітниця Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини за сумісництвом.
- 2014–2015 роки — старша наукова співробітниця Науково-дослідного інституту українознавства.
- 2015–2019 роки (з перервами) — перша заступниця генерального директора Національного музею Голодомору-геноциду.
- 2019–2021 роки — керівниця Міжнародного благодійного фонду музею Голодомору.
- 20 липня 2022 року — призначення в.о. генерального директора Музею Голодомору.
Зверніть увагу на одну деталь: до головного крісла Гасиджак йшла понад 15 років, послідовно опановуючи всі рівні музейної ієрархії — від інформаційно-аналітичної роботи до заступництва. Це не «парашутистка», яка отримала посаду випадково. Це людина, що знала музей зсередини, тримала в руках його статистику, листувалася з міжнародними партнерами, писала концепції експозицій.
На порталі «Музейний простір» Леся Гасиджак має понад 300 публікацій — це фактично енциклопедія сучасної української музеології, написана однією людиною за роки наполегливої роботи.
Призначення на чолі Музею Голодомору-геноциду
20 липня 2022 року наказом тодішнього міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка Леся Гасиджак була призначена тимчасово виконуючою обов’язки генерального директора. Контекст призначення — критично важливий. Йшов п’ятий місяць повномасштабного вторгнення. Попередня директорка Олеся Стасюк була звільнена ще раніше, рішення Мінкульту оскаржувалося в судах.
Згідно з умовами наказу, Гасиджак мала виконувати обов’язки до моменту проведення конкурсу — після завершення воєнного стану. Станом на 2026 рік статус «в.о.» формально зберігається, хоча де-факто вона очолює інституцію вже понад три роки і відповідає за всі стратегічні рішення.
На неї одразу впало одночасно кілька великих викликів: добудова другої черги меморіального комплексу, відновлення довіри після скандалу 2021 року з оприлюдненням цифри в «10,5 мільйона жертв» (яку згодом не підтримала академічна спільнота), цифровізація музею в умовах війни, міжнародна адвокація визнання Голодомору геноцидом.
Скандал 2023 року: бодишеймінг і судовий процес
24 липня 2023 року Гасиджак провела медіатур для українських ЗМІ на будівництві другої черги Музею Голодомору. Привід — Верховна Рада підтримала фінансування завершення комплексу у розмірі 573 мільйонів гривень. Уже наступного дня в соціальних мережах розгорілася буря.
Адвокат народного депутата Дубінського Клим Братківський опублікував у Facebook світлину Гасиджак з підписом, у якому, за його ж власним визнанням, було і «бодишеймінг, фетшеймінг та лукізм». Він заявив, що очолювати музей про голод має військовий, який пройшов російський полон. Невдовзі до цькування долучилася народна депутатка Мар’яна Безугла, яка коментувала зовнішність і вагу Лесі.
Реакція суспільства виявилася неочікувано масштабною. На захист Гасиджак стали сотні людей, серед яких — письменниці Ірина Цілик та Оксана Забужко, провідні медіа, омбудсман з прав людини Дмитро Лубінець, який наголосив: єдиними критеріями оцінки керівниці інституції мають бути її професійні якості. У серпні 2023 року Леся знялася для українського Vogue, де докладно розповіла про свою історію.
2 жовтня 2024 року Голосіївський районний суд міста Києва відмовив у задоволенні позову Лесі Гасиджак щодо захисту гідності та ділової репутації. Її адвокатка Оксана Гузь з Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» одразу заявила про апеляцію. Сама директорка тоді сказала фразу, яка стала програмною: змовчати означало б розв’язати руки новим хейтерам.
Реальні досягнення на чолі музею
Поки увага публіки була прикута до скандалу, музей під керівництвом Гасиджак виконував величезний обсяг роботи. У серпні 2022 року, попри війну, інституція відновила відвідування. Будівництво другої черги продовжилося — попри блокування рахунків Казначейською службою на початку 2025 року через несплачений борг колишній директорці Стасюк за рішенням суду.
Серед ключових напрямків діяльності за останні роки:
- Розширення Народної книги пам’яті — за словами Гасиджак, музей отримав записи від близько 30 тисяч відвідувачів з інформацією про загиблих родичів.
- Запуск онлайн-екскурсій з жовтня 2024 року — українською та англійською мовами, для школярів і української діаспори.
- Презентація Глосарію Голодомору у листопаді 2024 року — словника ключових термінів, підготовленого науковцями музею.
- Отримання у жовтні 2024 року колекції творів від спадкоємців американського мецената українського походження Моргана Вільямса.
- Участь у міжнародних форумах — зокрема 27 січня 2025 року Гасиджак виступила на 18-му круглому столі «Українське суспільство та пам’ять про Голокост», організованому Українським центром вивчення історії Голокосту.
- Відмежування від спірного дослідження 2021 року та офіційна позиція — як найбільш достовірну цифру жертв музей називає 3,9 мільйона осіб за підрахунками Інституту демографії НАН України ім. М.В. Птухи.
Кожен із цих пунктів — це окрема історія напруженої роботи команди, переговорів з донорами, методологічних дискусій. Гасиджак послідовно проводить ідею: музей має бути на межі наративного та класичного — з понад 1300 унікальними експонатами, які доповнюють мультимедіа, а не замінюють їх.
Філософія музейної роботи
В інтерв’ю виданню «Локальна історія» Гасиджак сформулювала своє бачення: штучний голод 1932–1933 років був організований більшовицькою владою, щоб упокорити Україну, і це частина ширшої геноцидної політики. Музей під її керівництвом наголошує на тяглості — те, що Росія робить сьогодні з українською інфраструктурою, енергетикою, цивільним населенням, є продовженням тої самої логіки винищення.
Музей Голодомору під керівництвом Лесі Гасиджак позиціонує себе не як «склад страждань», а як живий центр, де пам’ять про 1933-й розмовляє з 2026-м роком мовою сучасних музейних технологій та персональних історій.
Окрема її пристрасть — робота з родинними історіями. «Пункт третій — це рівень персональних історій», — пояснює директорка. Музей збирає свідчення, оцифровує сімейні архіви, додає імена до Національної книги пам’яті. У цьому є дуже етнологічний за духом підхід: історія знизу, від людей, від конкретних доль, а не лише згори, від статистики й політики.
Особисті риси та публічна позиція
Колеги й журналісти описують Гасиджак словами «поміркована», «емпатична», «стримана у формулюваннях». Вона рідко підвищує голос, не вступає у фейсбук-перепалки, відповідає аргументами, а не емоціями. Сама визнавала, що мріяла про педагогічну діяльність — і це відчувається в манері спілкування: лекторської, неквапної, з повагою до співрозмовника.
Після скандалу 2023 року її почали впізнавати на вулицях — водії, таксисти, перехожі. Хтось підбадьорював, хтось просто здоровкався. Замість того щоб ховатися від камер, вона стала більш публічною — давала інтерв’ю, виступала на конференціях, з’являлася на телебаченні. Це не епатаж, а методичне формування образу: керівниця національного музею не може бути людиною-тінню.
Її позиція щодо булінгу за зовнішність — принципова. Вона нагадувала: з війни повертаються захисники й захисниці з тяжкими пораненнями, і суспільство має нарешті навчитися сприймати інакшість як норму, а не як привід для приниження. Це теж частина гуманітарної місії музею, який працює з темою людської гідності.
Виклики на 2026 рік
Попри значні досягнення, перед командою Гасиджак залишається низка серйозних викликів. Питання касаційного провадження за виплатою компенсації колишній директорці Стасюк, нестача коштів через блокування рахунків Казначейством, тривалий статус «в.о.» через мораторій на конкурси під час воєнного стану — усе це створює нестабільність.
Друга черга комплексу має бути добудована — проєкт стартував ще у 2017 році, кілька разів зупинявся через коронавірус та війну. Музей готує нові експозиційні зали з мультимедійним обладнанням, але баланс між інтерактивом і автентичним артефактом залишається предметом дискусій усередині фахової спільноти.
І окремий пласт — міжнародна адвокація. Гасиджак та її команда послідовно працюють над тим, щоб Голодомор визнавали геноцидом не лише на рівні парламентів окремих країн, а й у глобальних освітніх програмах, музейних мережах, академічних виданнях. У 2025–2026 роках цей напрям став одним із пріоритетних — особливо в контексті паралелей із російською агресією проти України.
Леся Гасиджак — приклад того, як одна людина з правильною освітою, послідовною кар’єрою та внутрішнім стрижнем може утримати на плаву інституцію національного значення в найтурбулентніший період її історії. Її поки що незавершений шлях на чолі Музею Голодомору-геноциду залишається важливою сторінкою сучасної української культури — і, схоже, найцікавіші розділи цієї історії ще попереду.
About the Author
