Миколи Міхновського: апостол державності України

Постать Миколи Міхновського довго лишалася в тіні гучніших імен української революції — Грушевського, Винниченка, Петлюри. А між тим саме цей харківський адвокат із козацького роду першим у Наддніпрянщині голосно проголосив: Україна має бути не автономією, не «культурним додатком» до імперії, а самостійною державою «від Карпатів аж по Кавказ».

Його ідеї випереджали час на півстоліття. Його брошуру переписували від руки, його промови гриміли в Полтаві й Харкові, його полк ім. Богдана Хмельницького став першою регулярною українською військовою частиною новітнього часу. А ще — він написав знамениті «Десять заповідей УНП», які молоді націоналісти вчили напам’ять і в Галичині, і в діаспорі.

Розповімо детально про життя, ідеї, тактику і трагічний фінал людини, яку історик Петро Мірчук назвав «апостолом української державності».

Походження, дитинство і формування світогляду

Народився Микола Іванович Міхновський 19 (31) березня 1873 року в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії — нині це територія Київської області. Рід Міхновських — давній, козацький, із корінням від XVII століття. Батько Іван був сільським священником, людиною непоступливою у питанні мови: правив богослужіння українською, знав силу-силенну народних пісень і дум, виховував дітей, як писали сучасники, «у самостійницькому дусі».

Прилуцька гімназія, яку Микола закінчив 1890 року, дала йому ґрунтовну гуманітарну освіту. Того ж року він вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира — і вже за рік опинився в епіцентрі підпільного національного життя. Атмосфера в українських гімназіях і університетах того часу була насиченою: молодь читала Шевченка, Драгоманова, Костомарова, гарячково шукала формулу — як саме виборювати свободу для нації, яку імперія намагалася стерти Емським указом і Валуєвським циркуляром.

Братство тарасівців і «Кредо молодого українця»

Влітку 1891 року на Тарасовій горі біля Канева кілька студентів дали клятву працювати на самостійну Україну. Так народилося «Братство тарасівців» — перша українська націоналістична організація нового зразка. Серед засновників — харків’яни Микола Байздренко й Михайло Базькевич та київський студент Іван Липа. Микола Міхновський приєднався невдовзі і, за оцінкою низки дослідників, був одним із авторів єдиного збереженого програмового документа братства — «Profession de foi молодих українців», опублікованого 1893 року у львівському часописі «Правда».

Текст «Кредо» був ударом по тогочасній народницько-федералістській українській еліті. Молоді тарасівці прямо казали: «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави». Це звучало радикально — більшість «старої громади» в той момент мріяли щонайбільше про автономію в межах оновленої демократичної Росії. 1893 року багато тарасівців опинилося за ґратами або у засланні; Міхновському пощастило, він уник арешту, закінчив університет 1895-го і пішов в адвокатуру.

«Самостійна Україна» 1900 року — маніфест, що перевернув мислення

Брошура «Самостійна Україна», написана Міхновським 1900 року для Революційної української партії, стала першим у Наддніпрянщині відкритим програмним документом, який вимагав не автономії, не культурницьких поступок, а повної державної незалежності України.

Текст з’явився після двох його полум’яних промов — у Полтаві (19 лютого) та Харкові — на Шевченківських святкуваннях 1900-го. Львівське видавництво РУП випустило брошуру накладом у тисячу примірників, і вона миттєво розійшлася підпільними каналами по обох берегах Збруча. У Вецлярському таборі полонених українців 1917 року її передрукували вдруге — за сприяння Союзу визволення України.

Що такого вибухового сказав Міхновський? По-перше, він підняв із архіву Переяславську угоду 1654 року і трактував її як двосторонній міждержавний договір, який Москва порушила, тож юридично він втратив чинність — а значить, Україна має повне право на власну державність. По-друге, він дав формулу, яка стала крилатою: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». По-третє, він не побоявся сказати неприємну правду власній інтелігенції: вона, мовляв, «раз у раз грала ганебну й сороміцьку ролю», зраджуючи національні інтереси.

Українська народна партія і «Десять заповідей»

Коли в РУП почали перемагати соціалістичні й автономістські тенденції, Міхновський із групою однодумців 1902 року заснував у Харкові Українську народну партію (УНП) — першу відверто націоналістичну українську партію з метою повної незалежності. Очолив її, написав програму, започаткував партійні видання. А 1903 року з-під його пера вийшли знамениті «Десять заповідей УНП» — короткий, як заточений ніж, маніфест, який молодь переписувала і вивчала напам’ять.

Дві найвідоміші тези звучали так: «Україна для українців» і «Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів». Перша теза згодом породила хвилю критики й суперечок — її намагалися трактувати по-різному, від етнічного винятку до громадянського патріотизму. Сам Міхновський, як показують пізніші роз’яснення в його статтях, мав на увазі передусім політичну суб’єктність українців на власній землі, а не расовий критерій.

При УНП діяла напіввійськова організація «Оборона України», яка вдалася до низки гучних акцій — серед них підрив пам’ятника Олександру Пушкіну в Харкові. Міхновський не приховував: у боротьбі з імперією будуть і збройні методи. Його газети — «Самостійна Україна», «Хлібороб», «Запоріжжя», «Слобожанщина», «Сніп» — закривала поліція, він відкривав нові.

Адвокат, який не подавав руки зрадникам

У Харкові, куди Міхновський переїхав 1899 року, він швидко став відомим адвокатом. Захищав селян під час аграрних заворушень, брався за політичні справи. У 1906-му на так званому Лубенському процесі він домігся виправдання братів Шеметів, яким загрожувала смертна кара — це була справжня юридична віртуозність.

Сучасники описували його як людину виняткової принциповості. Євген Чикаленко згадував: у дискусіях Міхновський міг «перейти на крик», а часом «і зацідити по пиці», але водночас визнавав — це «людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч». Відома його зустріч із Володимиром Короленком: коли той хотів привітати молодого адвоката, Міхновський заклав руку за спину і відрізав — «Я зрадникам свого народу руки не подаю».

Дані зведено за матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Українського інституту національної пам’яті.

1917 рік: батько українського війська

Лютнева революція в Петрограді відкрила вікно можливостей, на яке Міхновський чекав десятиліттями. У березні 1917-го він засновує в Києві Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка — осередок, з якого мала розгорнутися повноцінна національна армія. На Всеукраїнському національному конгресі у квітні його обрали членом Української Центральної Ради.

Завдяки трьом військовим віче, які організував Міхновський у березні 1917-го, на світ з’явився Перший український охочекомонний (добровільний) полк імені Богдана Хмельницького. Це була перша регулярна військова частина новітньої України. Паралельно Міхновський створив Товариство полуботківців і виношував сміливий план: 2-й Український полк імені Павла Полуботка мав влітку 1917-го захопити владу в Києві та передати її Центральній Раді — щоб змусити її проголосити негайну самостійність.

План провалився. Грушевський, Винниченко, Петлюра — лідери Ради — на той момент усе ще трималися автономістсько-федералістської лінії і вважали Міхновського небезпечним радикалом. Його, по суті, відсунули від ключових рішень.

Гетьманат, Кубань і повернення до Києва

Гетьман Павло Скоропадський, попри ідеологічні розбіжності, цінував Міхновського. За одними даними, кандидатуру самостійника навіть розглядали на посаду голови уряду; врешті Скоропадський запропонував йому лише пост «бунчужного товариша» — особистого радника. Міхновський відмовився. Він був секретарем київського губернського осередку Української демократично-хліборобської партії й тримався жорсткої опозиції до уряду УНР.

Після поразки Української революції Міхновський опинився на Кубані — вчителював, був директором Українського педагогічного технікуму в станиці Полтавській, працював у кооперації. У лютому 1924-го нелегально повернувся до Києва, де оселився в садибі давнього приятеля Володимира Шемета на Жилянській, 76. Друзі влаштували його лектором з українознавства в Академії наук під вигаданим прізвищем. Але ГПУ вистежило прибульця і взяло «в розробку».

Загадкова смерть 3 травня 1924 року

Версії того, що сталося, різняться досі. За офіційною радянською позицією та свідченнями частини сучасників, Міхновського заарештували співробітники ГПУ, кілька днів допитували, потім випустили — і вже 3 травня 1924 року його знайшли повішеним у садку Шемета. У кишені, за свідченням Ждана Шемета (сина господаря), була записка: «Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка». Сергій Єфремов у щоденнику записав, що Міхновський вирішив «краще сам умерти, ніж під вічним обухом жити».

Серед українських істориків і донині точиться дискусія: справжнє самогубство людини, загнаної в безвихідь і яка прагнула не видати побратимів під тортурами, чи майстерна інсценізація чекістів. На користь другої версії — той факт, що Міхновському нібито погрожували репресіями проти родини Шеметів, якщо він спробує втекти. Як би там не було, людина, яка першою сказала вголос про самостійну Україну, загинула в окупованому більшовиками Києві за нез’ясованих обставин у віці 51 року.

Ідеї Міхновського: що з них працює сьогодні

Головна теза Міхновського, написана 1900 року, звучить тривожно сучасно: визволення України можливе лише в боротьбі з російським імперіалізмом, а не через домовленості з ним.

Розглянемо ключові елементи його політичної доктрини, які витримали випробування понад століттям:

• Безкомпромісний пріоритет державної незалежності — на противагу автономістським і федералістським проєктам
• Розуміння, що Україна потребує власної регулярної армії, а не «революційної міліції» чи «всенародного ополчення»
• Юридична делегітимізація російського панування через перегляд Переяславської угоди як порушеного договору
• Орієнтація на молодь та інтелігенцію як на двигун національного відродження
• Створення партійної структури з чіткою ідеологією, а не аморфних громадських об’єднань
• Опора на українську мову, освіту, церкву (автокефалія) як на інструменти дерусифікації

Усі ці пункти лягли в основу пізнішої ідеології ОУН, вплинули на Дмитра Донцова, Євгена Коновальця, частково — на сучасний український консервативно-національний дискурс. Цікавий нюанс: за свідченнями істориків, з Коновальцем і Донцовим особисто Міхновський лише перетинався, близьких стосунків не мав, але інтелектуально був їхнім старшим братом по зброї.

Пам’ять і символи

За радянських часів ім’я Міхновського вилучали з підручників, його праці видавали хіба що в діаспорі — у Філадельфії, Нью-Йорку, Мюнхені. Класична біографія «Микола Міхновський: апостол української державності» Петра Мірчука вийшла 1960 року в Філадельфії накладом Товариства української студіюючої молоді його імені.

Після 1991 року почалося повернення. У Прилуках Чернігівської області на будівлі гімназії, яку він закінчив, у 2013-му відкрили меморіальну дошку з його ж словами: «Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів». У Львові на фасаді будинку № 1 по вулиці Костюшка від 2007 року висить дошка на пам’ять про його візити до міста; існує також вулиця Братів Міхновських — на честь Миколи і його брата Юрія, релігійного діяча. Бюсти і пам’ятники з’явилися в кількох містах Слобожанщини, Полтавщини і Чернігівщини.

Бібліографічні дані звірено за каталогами Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

Чому Міхновський актуальний у 2026 році

Російсько-українська війна повернула суспільству чимало імен, які десятиліттями замовчували або витісняли на маргінес. Міхновський серед них — на чільному місці. Його ідея про те, що з імперією не домовляються, а виборюють у неї свободу зі зброєю в руках, перестала здаватися радикальною. Його гасло про «одну, єдину, нероздільну» Україну читається сьогодні як політична програма, а не риторична фігура.

Міхновський першим у Наддніпрянщині сформулював аксіому, яку Україна змушена була доводити кров’ю упродовж усього XX і XXI століть: без власного війська, власної держави і власної непохитної волі до самостійності українській нації не вижити поруч із Москвою.

І тут варто згадати ще одну тонкість його біографії, яка часто залишається поза увагою. Міхновський був успішним адвокатом, інтелігентом, людиною з гарним смаком — скульптор Михайло Гаврилко колись жартував, що, увійшовши до його вітальні, ніби потрапив «до раю Магомета, скрізь килими, килими». Тобто це не був фанатик-одинак із сухими гаслами. Це була людина культури, яка свідомо обрала радикальну політичну позицію — бо інакшої не бачила. Саме така комбінація — інтелектуальна витонченість плюс політична жорсткість — і робить його постать настільки незручною для тих, хто хотів би звести український визвольний рух до простих стереотипів.

Його довго ховали в історіографічну тінь — і свої, і чужі. Сьогодні його дістають із тіні. Це не пам’ятник, який можна поставити і забути. Це чинна політична думка, яка пройшла перевірку війною і не зламалася.

About the Author

admin

Administrator

Visit Website View All Posts