Сім років таборів суворого режиму, п’ять років заслання, переслідування, провокації КДБ — і все це за те, що людина просто не змогла мовчати. Микола Іванович Матусевич, історик за освітою і бунтар за покликом серця, став одним із тих, хто вже у 1976-му насмілився відкрито говорити про права людини в умовах, де таке слово було вироком.
Сьогодні його ім’я звучить серед засновників Української Гельсінської групи — десятки сміливців, які запалили іскру правозахисного руху в підрадянській Україні. А його доля — це водночас історія боротьби, болю, гідності та, на жаль, неуваги суспільства до тих, хто колись поклав молодість на вівтар свободи.
Розгорнемо цю біографію крок за кроком — від тихого села на Київщині до табірних бараків Мордовії, заслання в Читинській області та скромного будинку у Василькові, де колишній політв’язень доживає віку як «вічний опозиціонер».
Дитинство в Матюшах і київські університетські роки
Микола Матусевич народився 19 липня 1946 року в селі Матюші Білоцерківського району Київської області. Повоєнне покоління, голодні роки, тиха сільська школа — типовий старт для тисяч українських хлопців тієї доби. Та далі шляхи розходилися: хтось ішов у колгосп, хтось — на завод, а Микола рушив до Києва, на історичний факультет університету імені Тараса Шевченка.
На четвертому курсі сталося те, що змінило все. У 1973 році його відрахували з формулюванням «за неуспішність». Реальна причина була набагато гострішою: молодий історик не приховував симпатій до репресованої української інтелігенції, спілкувався з людьми, чиї прізвища КДБ підкреслювало червоним олівцем. У країні, де власна думка прирівнювалася до злочину, такої «неблагонадійності» вистачало для вироку без суду — спочатку академічного, а потім і кримінального.
Після університету Матусевич працював редактором у видавництві медичної літератури в Києві. Робота тиха, кабінетна — але голова працювала далеко не над термінологією фармакології. Поруч були однодумці: Мирослав Маринович, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко. Коло поступово замикалося в дисидентську мережу.
Українська Гельсінська група — народження легенди
9 листопада 1976 року в Києві оголосили про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод — пізніше відомої просто як Українська Гельсінська група. Декларацію підписали десять засновників, і серед них — тридцятирічний історик Микола Матусевич. Він був одним із наймолодших у цій компанії досвідчених в’язнів сумління, генералів, письменників та юристів.
УГГ стала першою легальною за формою правозахисною організацією в Україні: вона не закликала до повалення режиму, а вимагала від СРСР виконувати ним же підписані міжнародні зобов’язання з прав людини.
Реакція системи була блискавичною. Уже 24 грудня 1976-го в членів групи прокотилися обшуки: у Миколи Руденка КДБ «знайшов» 40 доларів США, в Олеся Бердника — порнографічні листівки, в Олексія Тихого — стару німецьку гвинтівку. Класична схема підкидання «речдоків». Матусевич разом із Раїсою Руденко, Бердником і Мариновичем оголосив голодування на знак протесту. Після арешту Руденка й Тихого він підписав звернення до урядів країн-учасниць Гельсінських угод із проханням захистити заарештованих.
Арешт, суд і табори: ціна гідності
23 квітня 1977 року Матусевича заарештували разом із Мирославом Мариновичем. Звинувачення — «антирадянська агітація і пропаганда» (стаття 62, частина 1 КК УРСР) плюс додатково «хуліганство» за подіями чотирирічної давнини, штучно припасовані до основної справи. Суд відбувся 22–27 березня 1978 року в місті Василькові — символічно, бо саме там через десятиліття Матусевич доживатиме життя.
Вирок — сім років таборів суворого режиму і п’ять років заслання. Підсудний відмовився визнавати вину і взагалі брати участь у судовому фарсі. Покарання відбував у мордовських таборах — у тих самих місцях, де перетиналися долі Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Юрія Литвина та інших борців.
У неволі Микола не вгамовувався. Він підписував колективні листи в’язнів, оголошував голодування, протестував проти знущань над товаришами. За це у 1980 році отримав нове трирічне ув’язнення, яке відбував у Татарській АРСР. Далі — заслання в селі Кіра Читинської області, далекому, холодному, відірваному від світу.
| Рік | Подія | Місце |
|---|---|---|
| 1946 | Народження | с. Матюші, Київська обл. |
| 1973 | Відрахування з КДУ | Київ |
| 1976 | Співзаснування УГГ | Київ |
| 1977 | Арешт за ст. 62 КК УРСР | Київ |
| 1978 | Вирок: 7 років таборів + 5 заслання | Васильків |
| 1980 | Нове ув’язнення (3 роки) | Татарська АРСР |
| 1988 | «Помилування», відмова виїхати | с. Кіра, Читинська обл. |
| 2006 | Орден «За мужність» І ступеня | Україна |
Дані про хронологію зведено за матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Вікіпедії.
Помилування, яке Матусевич відмовився прийняти
У 1988-му радянська влада, відчуваючи, що перебудова змінює правила гри, оголосила Матусевича «помилуваним». Більшість колишніх в’язнів сприйняла б це з полегшенням. Але не він. Микола Іванович відмовився повертатися із заслання, поки не отримає повної реабілітації — бо помилування передбачає визнання провини, а провини не було.
КДБ не пробачив цієї впертості. Як згадують колеги-дисиденти, в Кірі влаштовували провокації, включно зі справжніми замахами на життя. Лише з початку 1989 року Матусевич нарешті повернувся в Україну і оселився у Василькові на Київщині. Працював будівельником — мускульна робота, що не потребувала довідок про благонадійність.
Незалежність, яка не стала справедливістю
Україна здобула незалежність — але дисиденти, які наближали її роками таборів, опинилися на узбіччі нової держави. Микола Матусевич свідомо відмовлявся йти в органи влади: він вважав неприпустимим, щоб колишні політв’язні ставали частиною бюрократичної машини. Натомість працював на Радіо Свобода, став співавтором програми Сергія Набоки «Права людини. Українські реалії».
Набока влучно назвав свого товариша «рядовим бійцем антирадянської війни». Сам Матусевич формулював скромніше: «Я нічого героїчного не робив – просто займався тим, до чого тяглась душа: боронив людську гідність».
У 2006 році держава відзначила його орденом «За мужність» І ступеня. Та цей знак вдячності не закрив базової прогалини — нормальної пенсії та гідних побутових умов. Як повідомляло Радіо Свобода у 2021 році, пенсія співзасновника УГГ становила приблизно 3700 гривень на місяць — менше за прожитковий мінімум для багатьох категорій населення.
Хижа без води та опалення: тінь забуття
У січні 2023-го українські медіа сколихнула історія: 76-річний Микола Матусевич живе на околиці Василькова в старій дерев’яній хижі без водопостачання та опалення. Зігрівався дровами — звичайними, як столітті тому в селі Матюші. Перед Новим роком міська рада визнала його почесним громадянином і подарувала, за словами журналістки Дарії Гірної, «купку мокрих дров».
Один із співзасновників УГГ — людина, яка передавала на Захід інформацію про порушення прав людини в УРСР для Джиммі Картера та Івана Павла ІІ, — на восьмому десятку зимувала з пічкою на дровах.
Громадськість зреагувала: волонтери збирали кошти, історикиня Дарія Гірна та журналісти системно піднімали тему, небайдужі жертвували дрова, продукти, гроші. Васильківська міська рада зрештою присвоїла Матусевичу звання почесного громадянина, юристи допомогли оформити документи на нерухомість. Та системного рішення — підвищення пенсій політв’язням радянської доби — на загальнодержавному рівні станом на 2026 рік так і не ухвалено.
Спадщина і символічне значення постаті
Чому ця постать важлива саме сьогодні, коли Україна сьомий рік веде війну за існування? Тому що Микола Матусевич у вісімдесятих робив те саме, що ЗСУ робить зараз: відстоював суб’єктність українського народу проти імперської машини, яка відмовляла йому в праві на думку, мову, історію.
Кілька ключових пунктів, які формують його спадщину:
- Він був одним із десяти підписантів декларації Української Гельсінської групи — документа, який заклав фундамент сучасної правозахисної традиції в Україні.
- Передавав на Захід інформацію про репресії, ризикуючи життям, у часи, коли єдиним зв’язком між підрадянською Україною та світом була тонка лінія «самвидаву».
- Відмовився від «помилування» без реабілітації — рідкісний приклад принциповості навіть серед колег по групі.
- Усе життя зберігав позицію «вічного опозиціонера» — не приставав до жодної влади, не вимінював переконання на посади.
Цей перелік показує: Матусевич не вкладається у формат «героя одного епізоду». Його боротьба була тривалою, виснажливою, без яскравих публічних перемог — саме такою, яка зрештою і змінює суспільства.
Микола Матусевич сьогодні і питання історичної пам’яті
Тема забуття дисидентів — болюча для української історичної політики. Українська Гельсінська група дала державі готову інтелектуальну еліту: правозахисників, юристів, людей з міжнародним авторитетом. Але матеріальне забезпечення колишніх політв’язнів десятиліттями буксує в законопроєктах, які так і не доходять до сесійної зали.
Микола Іванович завів сторінку у фейсбуку, де ділиться «неопубліцистикою» — короткими роздумами, спогадами, гострими коментарями про сучасну політику. Каже про себе: «Нічого не поробиш. Я — вічний опозиціонер». У цьому самовизначенні немає бравади — лише чесна констатація того, що людина, яка одного разу обрала шлях супротиву системі, з нього вже не зійде.
Історія Миколи Матусевича — це нагадування про те, що свобода ніколи не дається безкоштовно і що пам’ять про її ціну не повинна обмежуватися сухими рядками в підручниках. Поки серед нас живі ті, хто пройшов мордовські табори за українське слово, — у нас є шанс віддячити не лише орденами, а й людським теплом, увагою та системними рішеннями. І це, мабуть, найкращий тест на зрілість суспільства, яке Микола Матусевич у 1976 році почав боронити одним підписом під декларацією.
About the Author
