За радянськими архівами тягнеться тінь, від якої досі холоне в грудях: списки, накази з грифом «совершенно секретно», протоколи «троєк», що засуджували людей за десять хвилин. Сталінські репресії — це не абстрактна сторінка підручника, а реальна історія десятків мільйонів родин, де дід чи прадід «зник у 37-му», а бабуся до старості боялася говорити прізвище свого батька вголос. В Україні немає, мабуть, жодного села, якого б не торкнулася ця темна хвиля.
Масштаб явища приголомшує навіть звиклих до цифр істориків. Через колеса каральних органів — від ЧК до КДБ — пройшло понад десять мільйонів громадян, і це лише ті, кого вдалося задокументувати. Великий терор 1937–1938 років, розкуркулення, депортації цілих народів, нищення інтелігенції, церкви, селянства — кожен етап мав свою «нормативну базу», свої плани і свої ліміти на розстріли. Так, ліміти на людські життя — як на врожай зерна.
У цій статті розкладемо комуністичний терор по поличках: причини, періоди, ключові постаті, географію страт і те, як українське суспільство вибудовує пам’ять про загиблих сьогодні.
Хронологія сталінського терору: від «шахтинської справи» до 1953 року
Перша хвиля прокотилася ще наприкінці 1920-х. У 1928 році почалася так звана «шахтинська справа» — показовий процес над донецькими інженерами, звинуваченими у «шкідництві». Це був пробний камінь, репетиція великого спектаклю, яким стане наступне десятиліття. Далі — справа «Спілки визволення України» 1930 року, де на лаву підсудних посадили цвіт української наукової інтелігенції на чолі з академіком Сергієм Єфремовим.
Друга хвиля — це початок 1930-х: насильницька колективізація, розкуркулення, Голодомор 1932–1933 років і згортання політики українізації. Згідно з оціночними даними на підставі архівів СБУ, лише з України було виселено близько 2 мільйонів 880 тисяч розкуркулених селян та членів їхніх сімей. Третя хвиля — «Великий терор» 1937–1938 років, апогей карального шаленства. Четверта — післявоєнні репресії в Західній Україні проти учасників і прихильників ОУН та УПА, де за період 1944–1953 років, за даними Українського інституту національної пам’яті, засудили близько 87 тисяч осіб, а понад 200 тисяч депортували.
Загальні цифри по СРСР шокують: за оцінками, що базуються на довідці прокурора Руденка 1954 року, з 1921 по 1953 рік було засуджено близько 23,77 мільйона осіб, з яких до найвищої міри покарання — понад 6,4 мільйона. І це без урахування червоного терору 1918–1920 років, коли більшовики розстрілювали без жодної формальної процедури.
Великий терор 1937–1938 років: коли ліміти ставили на людей
Оперативний наказ НКВС СРСР №00447 від 30 липня 1937 року «Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів» — документ, від якого досі знобить, коли читаєш. Він офіційно запровадив ліміти на розстріли по республіках і областях. Перша категорія — куля в потилицю. Друга — табори ГУЛАГу на 8–10 років. Місцеві начальники НКВС соревнувалися, хто перевиконає план, телеграмами просили в Москви «додаткові ліміти на першу категорію».
За статистикою радянських спецслужб, лише у 1937 році в СРСР розстріляли понад 353 тисячі осіб — для порівняння, у 1936-му ця цифра становила 1118. Тобто за один рік темпи страт зросли більш ніж у 315 разів. Україна постраждала непропорційно сильно — як одна з найбільших і найнебезпечніших, з погляду Москви, республік.
«Великий терор» цілеспрямовано вибивав цілі соціальні групи: командний склад армії, партійних діячів, господарників, священників, інженерів, учителів. Окрема смуга — національні операції НКВС: польська, німецька, грецька, латиська, корейська. Людину могли заарештувати просто за прізвище із певним закінченням або за те, що вона колись листувалася з родичами за кордоном.
Розстріляне відродження: коли кулею вбивали епоху
У 1925 році в Українській СРР налічувалося близько 5 тисяч письменників. Через десять років більшості з них уже не було серед живих або вони мовчали в очікуванні арешту. Термін «Розстріляне відродження» запропонував літературознавець із діаспори Юрій Лавріненко — як назву антології української літератури 1917–1933 років, що з ініціативи Єжи Ґедройця вийшла в паризькій «Культурі» 1959 року. Метафора прижилася, бо точніше не скажеш.
Пік знищення припав на кінець жовтня — початок листопада 1937 року. Тоді радянська влада «святкувала» 20-річчя більшовицького перевороту своєрідно: масовими стратами. В урочищі Сандармох у Карелії з 27 жовтня по 4 листопада розстріляли 1111 в’язнів Соловецької тюрми, серед них 287 українців і близько пов’язаних з Україною осіб. Капітан держбезпеки Михайло Матвєєв особисто вбивав із револьвера по 200–250 осіб на добу, за що отримав радіолу з платівками як «цінний подарунок».
У Сандармосі загинули Лесь Курбас — режисер-реформатор, який вивів український театр на європейський рівень; Микола Куліш — драматург світового рівня, автор «Народного Малахія» та «Мини Мазайла»; Микола Зеров — поет і перекладач, лідер «неокласиків»; Валер’ян Підмогильний — прозаїк, чиї переклади Бальзака і Мопассана досі вважають неперевершеними; Марко Вороний, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол. У Києві, в катівнях НКВС, того ж жовтня — листопада розстріляли Михайля Семенка, лідера українських панфутуристів, Майка Йогансена, Володимира Ярошенка та інших.
Із 259 українських письменників, що друкувалися у 1930 році, після 1938-го продовжили публікуватися лише 36. За підрахунками Юрія Лавріненка, у 1930-х було знищено приблизно 80 відсотків творчої інтелігенції України. Це не «вилучення кадрів», як писали радянські підручники, — це навмисне обезголовлення нації.
| Постать | Сфера діяльності | Дата і місце страти |
| Лесь Курбас | Театр, режисура, переклад | 3 листопада 1937, Сандармох |
| Микола Куліш | Драматургія | 3 листопада 1937, Сандармох |
| Микола Зеров | Поезія, перекладознавство | 3 листопада 1937, Сандармох |
| Валер’ян Підмогильний | Проза, переклад | 3 листопада 1937, Сандармох |
| Михайль Семенко | Поезія, панфутуризм | 24 жовтня 1937, Київ |
| Микола Хвильовий | Проза, публіцистика | 13 травня 1933, Харків (самогубство) |
Джерела даних: Український інститут національної пам’яті, Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили».
До знищених родин належать і Крушельницькі — інтелігентна галицька династія, де у 1934–1937 роках стратили батька Антіна та синів Володимира, Тараса, Остапа, Івана і Богдана. Сімейне фото Крушельницьких початку 1930-х стало символом того, як комуністичний режим виривав цілі покоління української інтелігенції з корінням.
Биківня, Сандармох, Соловки: географія сталінського терору
Сталінський терор мав свою чорну географію. Биківнянський ліс під Києвом — найбільше відоме поховання жертв НКВС в Україні. За різними даними, тут у 1937–1941 роках поховали від 20 до 100 тисяч безневинно страчених. Радянська влада тричі — у 1945, 1971 і 1987 роках — намагалася звалити ці вбивства на нацистів, і лише четверта державна комісія у липні 1989 року офіційно визнала, що в Биківні поховані жертви сталінських репресій. На сьогодні встановлено імена понад 19 тисяч розстріляних киян, які лежать у цьому лісі.
Соловецькі острови в Білому морі — перший і найвідоміший табір ГУЛАГу. Через нього пройшли тисячі українців: священники УАПЦ, науковці ВУАН, письменники, селяни-«куркулі». Колима, Воркута, Карагандинський табір (Карлаг), Норильлаг — назви, від яких у спогадах вцілілих в’язнів пробивається крижане дихання Сибіру. Працювали по 12–14 годин на лютому морозі, без нормального харчування, без теплого одягу. Виживав один із трьох, у найгірших таборах — один із десяти.
У 1955 році КДБ при Раді Міністрів СРСР видав директиву №108сс, яка наказувала повідомляти родичам розстріляних, що ті «померли в місцях позбавлення волі», вигадуючи довільні дати смерті в межах десятиріччя від арешту і вигадані причини смерті. Так радянська держава продовжувала брехати навіть тим, кого вже не могла торкнутися: вдовам, дітям, онукам.
Реабілітація та сучасна пам’ять про жертв
Перша хвиля реабілітацій почалася після ХХ з’їзду КПРС у 1956 році, коли Хрущов розкритикував «культ особи». Багато імен повернулися посмертно — Підмогильного реабілітували 1956-го, Курбаса і Куліша — у другій половині 1950-х. Друга, значно масштабніша хвиля прокотилася наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. У 2015 році Україна ухвалила Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів», який поставив кому в суперечці про природу сталінського режиму остаточно.
День пам’яті жертв політичних репресій Україна відзначає щороку у третю неділю травня. У 2026 році ця дата припадає на 17 травня. Указом президента у 2007 році цей день розвели в часі з Днем пам’яті жертв голодоморів — щоб не зливати дві різні (хоча тісно пов’язані) трагедії в одну.
За оціночними даними, отриманими на підставі архівних матеріалів СБУ, від 1927 до 1990 року в Україні заарештували понад мільйон осіб, понад половина з них — етнічні українці. Засуджено було близько 545 тисяч, з них щонайменше 140 тисяч розстріляно. Реальні цифри, найімовірніше, більші: багато справ знищено, багато архівів перевезено в Москву і досі недоступні.
Як знайти інформацію про репресованих родичів
Сьогодні в Україні працює кілька ресурсів, які допомагають відновити долю репресованих предків. Алгоритм пошуку зазвичай складається з кількох кроків:
- зібрати максимум первинної інформації — повне ім’я, дата і місце народження, рід занять, останнє відоме місце проживання та орієнтовний рік арешту;
- перевірити Національний банк репресованих, який ведуть українські громадські організації спільно з державними архівами;
- подати запит до галузевого державного архіву Служби безпеки України або до обласного архіву СБУ за місцем арешту;
- звернутися до Українського інституту національної пам’яті — установа консультує родини та допомагає з пошуком документів;
- якщо родич сидів у таборах за межами УРСР — запитувати архіви відповідних регіонів через посередництво МЗС або профільних громадських ініціатив.
Така робота нерідко займає місяці, а іноді й роки, але вона варта зусиль: повернути ім’я людини, яку держава колись намагалася стерти, — це акт історичної справедливості, який тримає націю на ногах. У багатьох родинах саме такі пошуки розкривали реальну долю «зниклого без вісті» діда, який, виявляється, був розстріляний у Биківні або Лук’янівській в’язниці у 1937-му.
Чому це важливо знати сьогодні
Сталінські репресії — не музейний експонат і не «темне минуле, яке вже не повториться». Це механізм, який сучасна Росія намагається не тільки виправдати, а й частково реактивувати: під час повномасштабної війни проти України ми бачимо ті самі прийоми — депортації, фільтраційні табори, нищення культурної інтелігенції на окупованих територіях, переслідування за українську мову і символіку. Пам’ять про репресії — це не сльозлива ностальгія, а практичний інструмент розуміння природи імперії.
Знати імена Курбаса, Куліша, Зерова, Підмогильного, Семенка — це не просто шкільна програма з літератури, а форма опору забуттю. Кожне повернуте з небуття ім’я — це маленький програш Москви, яка десятиліттями робила все, щоб ці люди ніколи не існували в нашій культурній пам’яті.
Українські науковці, журналісти, музейники щороку відкривають нові сторінки — у Биківні працює Національний історико-меморіальний заповідник, який публікує мартирологи і видає книги; виходять нові монографії про Великий терор; знімають фільми на кшталт «Будинок „Слово“. Нескінчений роман». Це повільна, але невпинна робота, яка вибудовує національну тканину пам’яті. Без неї жодне відродження — ні літературне, ні політичне — неможливе.
About the Author
