Вулиця Євгена Сверстюка в Дніпровському районі Києва втілює потужний перехід від радянських символів до національної пам’яті. Розташована на історичній території Микільської слобідки в Лівобережному масиві, вона пролягає від Броварського проспекту до бульвару Верховної Ради і має довжину близько 805 метрів. Саме тут, у будинку №8, до останнього дня жив український дисидент, літературний критик і філософ Євген Сверстюк, чиє ім’я вулиця носить з 2015 року.
Перейменування стало частиною ширшої хвилі декомунізації столиці, коли замість імені радянської льотчиці Марини Раскової, пов’язаної з НКВД, з’явилася назва, що вшановує борця за українську культуру. Сьогодні це жвава житлова артерія з сучасними багатоповерхівками, зручним транспортом і близькістю до метро «Лівобережна», де щодня пульсує життя тисяч киян.
Вулиця Євгена Сверстюка не просто адреса — це живий нагадування про те, як особиста боротьба однієї людини переплітається з історією цілого району і країни. Її історія поєднує старовинні слобідські традиції, радянську забудову та сучасні виклики урбаністики, а спадщина Сверстюка додає їй глибокого культурного виміру, який вартий детального осмислення.
Історія вулиці: від Микільської слобідки до сучасних назв
Вулиця Євгена Сверстюка з’явилася на початку XX століття як частина більших транспортних артерій Лівобережжя. Спочатку вона входила до складу вулиці 3-го Інтернаціоналу, яка охоплювала також проспект Миру, Празьку та Бориспільську. Тоді це була типова робітнича територія, де перепліталися промислові об’єкти та житлові квартали Микільської слобідки — історичної місцевості, відомої ще з XV століття як земля Пустинно-Микільського монастиря.
У 1955 році радянська влада перейменувала її на честь Марини Раскової — льотчиці-героїні, яка мала зв’язки з НКВД. Ця назва проіснувала шістдесят років і відображала типовий для тієї епохи підхід: вшановувати радянських діячів, навіть якщо вони не мали жодного стосунку до України чи конкретного району. Жителі Лівобережного масиву звикли до цієї назви, але після здобуття незалежності вона дедалі більше сприймалася як анахронізм.
Рішення про перейменування на вулицю Євгена Сверстюка ухвалили в жовтні 2015 року за пропозицією Українського інституту національної пам’яті. Воно стало можливим після смерті самого Сверстюка 1 грудня 2014 року. Вулиця, на якій він мешкав, отримала його ім’я як акт справедливості — визнання заслуг дисидента, який боровся проти тоталітарного режиму саме в ті часи, коли навколо панувала радянська символіка. Цей крок заповнив прогалину в київській топоніміці, де раніше бракувало глибокого вшанування інтелектуальних лідерів шістдесятництва.
| Період | Назва | Підстава перейменування |
|---|---|---|
| Початок XX ст. – 1955 | Частина вулиці 3-го Інтернаціоналу | Радянська ідеологічна номенклатура |
| 1955 – 2015 | Вулиця Марини Раскової | Вшанування радянської льотчиці, пов’язаної з НКВД |
| З 2015 року | Вулиця Євгена Сверстюка | Декомунізація та пам’ять про дисидента, який жив на цій вулиці |
Такі зміни не лише оновили мапу Києва, але й підкреслили, як топоніміка стає інструментом історичної справедливості. За даними Вікіпедії та офіційних довідників Києва, цей процес відобразив загальнонаціональний рух до очищення простору від тоталітарних маркерів.
Євген Сверстюк — інтелектуальний борець за українську душу
Євген Олександрович Сверстюк народився 13 грудня 1927 року в селі Сільце на Волині в простій селянській родині. З ранніх років він відчував глибокий зв’язок з українською культурою, що пізніше стало основою його творчості. Закінчив Львівський університет за спеціальністю «логіка і психологія», працював учителем, викладачем, науковцем у журналах і інститутах. Але справжня сила його постаті розкрилася в часи шістдесятництва, коли він став одним із найяскравіших голосів опору радянській системі.
Його есеї та літературна критика — справжні шедеври. Сверстюк глибоко аналізував творчість Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Івана Франка, показуючи, як українська література завжди несла в собі дух свободи. Ключовий текст самвидаву «Із приводу процесу над Погружальським» став одним із найважливіших документів дисидентського руху. За це в січні 1972 року його заарештували, а в 1973-му засудили до семи років таборів суворого режиму в Пермській області та п’яти років заслання в Бурятії.
У таборах Сверстюк не зламався. Він зберігав гідність, спілкувався з іншими політв’язнями, писав вірші та есеї, які згодом стали частиною української інтелектуальної спадщини. Після звільнення в 1979 році він працював столяром на київській фабриці, бо жоден вищий заклад не брав його на роботу. У 1987–1988 роках разом з однодумцями створив Український культурологічний клуб, організовував заходи до 1000-річчя Хрещення Русі попри тиск влади.
З 1989 року Сверстюк редагував православну газету «Наша віра», був президентом Української асоціації незалежної творчої інтелігенції та Українського ПЕН-клубу. Його книги — «Собор у риштованні», «Блудні сини України», «На святі надій» — стали класикою. У 1995 році він отримав Шевченківську премію, а в 2008-му — Орден Свободи. Помер 1 грудня 2014 року в Києві, похований на Байковому кладовищі поруч із дружиною Валерією Андрієвською.
Його життя — це метафора стійкості української інтелігенції. Сверстюк не просто критикував режим, він будував альтернативу: глибоке, духовне, правдиве бачення культури, яке й сьогодні надихає.
Микільська слобідка — історичне серце Лівобережжя
Вулиця Євгена Сверстюка лежить у серці колишньої Микільської слобідки — місця з багатою, драматичною історією. Згадки про цю територію сягають XV століття, коли вона належала Пустинно-Микільському монастирю. У XIX столітті тут був заїзд для мандрівників перед переправою через Дніпро, базар і навіть церква, з тераси якої відкривався краєвид на Лавру. Під час повеней вулиці перетворювалися на канали, і місцеві переміщувалися човнами — справжня венеційська атмосфера на Дніпрі.
У 1923 році слобідку включили до Києва, вона стала робітничим районом з трамвайним депо. Під час Другої світової війни територія постраждала від пожеж, а в 1970–1980-х роках більшу частину знесли під будівництво Лівобережного масиву. Сучасний вигляд — це типові радянські та пострадянські багатоповерхівки, але затишок старої слобідки досі відчувається в плануванні вулиць і близькості до річки.
Цей контекст робить вулицю Євгена Сверстюка особливо символічною. Вона стоїть на землі, яка пережила всі етапи київської історії — від монастирських часів через радянську індустріалізацію до сучасної урбанізації. Тут, де колись стояли заїжджі двори, тепер пульсує життя, а ім’я Сверстюка додає району інтелектуальної глибини.
Сучасне життя на вулиці Євгена Сверстюка: інфраструктура та щоденні реалії
Сьогодні вулиця Євгена Сверстюка — це динамічний житловий квартал. Тут розташовані державні установи: Державна інспекція з контролю за цінами, Асоціація українських банків, Державний інститут комплексних техніко-економічних досліджень у будинку №15, а також Український науково-дослідний центр фармації в №17. Житлові комплекси комфорт-класу приваблюють молодь і сім’ї завдяки зручному розташуванню.
Транспортна доступність вражає: поруч метро «Лівобережна», автобуси №42, 87, маршрутки. Двосторонній рух по асфальтованому покриттю, прилеглі вулиці Раїси Окіпної, Ованеса Туманяна, Бориса Мартоса та площа Сергія Набоки створюють зручну мережу. Близькість до Броварського проспекту робить її частиною великого транспортного хабу.
Мешканці цінують зелені зони, магазини, аптеки та кафе. Хоча деякі будинки 2000-х років потребують модернізації, загалом район комфортний для життя. Багато хто обирає його саме через поєднання історії та сучасності — прогулянка вулицею Євгена Сверстюка ніби поєднує минуле з теперішнім.
Культурне значення вулиці в контексті української пам’яті
Назвати вулицю на честь Євгена Сверстюка — це не формальність, а потужний жест. Він символізує перемогу правди над пропагандою, інтелігенції над цензурою. У часи, коли Україна продовжує боротися за свою ідентичність, такі топоніми стають маяками. Вулиця нагадує, що свобода слова, культурна стійкість і духовна незалежність — це основа нації.
Сверстюк писав про «блудних синів України», які повертаються до коренів. Сьогодні вулиця його імені стає саме таким місцем повернення — місцем, де кияни щодня проходять повз будинок, де жив великий мислитель. Вона надихає молодь вивчати історію дисидентства, читати його есеї, відчувати зв’язок поколінь.
Вулиця Євгена Сверстюка продовжує жити повним життям: діти граються у дворах, дорослі поспішають на метро, а над усім цим височить пам’ять про людину, яка своєю боротьбою зробила можливим сьогодення. І в цьому — її головна цінність.
About the Author
