Євген Захаров — це людина, яка понад півстоліття стоїть на варті людської гідності в Україні, перетворюючи особистий досвід радянських переслідувань на потужну систему захисту прав. Від дисидентських часів 1970–1980-х, коли він координував допомогу політв’язням і боровся з каральною психіатрією, до сьогоднішньої роботи з документування російських воєнних злочинів, його шлях — це живий приклад непохитної стійкості. Як директор Харківської правозахисної групи та голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини, він не просто фіксує порушення — він створює механізми, які рятують життя і формують майбутнє країни.Wikipedia
Його внесок неможливо переоцінити: від легалізації продажу самвидаву в Харкові до створення баз даних для розслідування злочинів агресії, Захаров поєднує аналітичний розум математика з емоційною відданістю справедливості. Сім’я, в якій 14 родичів пережили репресії, сформувала в ньому глибоке розуміння ціни свободи, а сучасні проекти, як-от співпраця зі Швецією щодо пошуку зниклих безвісти, показують, що його робота продовжує еволюціонувати, адаптуючись до нових загроз. Це не суха біографія — це історія про те, як один голос може змінити систему, вигризаючи права крок за кроком.
Ранні роки: від харківського математика до пробудження свідомості
Євген Юхимович Захаров народився 12 листопада 1952 року в Харкові, у місті, яке завжди пульсувало інтелектуальним життям навіть під радянським пресом. Закінчивши з відзнакою механіко-математичний факультет Харківського державного університету в 1975 році, він отримав спеціальність прикладного математика. Пізніше, у 1985-му, захистив кандидатську в Ростовському інституті інженерів залізничного транспорту. Ті роки він присвятив роботі інженером-математиком у спеціальному конструкторському бюро електродвигунів, де його аналітичний розум знаходив задоволення в точних розрахунках і проєктуванні. Але паралельно з технічною кар’єрою в ньому визрівало інше покликання — усвідомлення несправедливості навколишньої системи.
Сімейна історія стала каталізатором. Серед близьких родичів — 14 жертв політичних репресій, і ці тіні минулого не давали спокою. Уже в 1970-х Захаров почав помічати, як радянська машина придушує інакомислення. Його участь у дисидентському русі не була гучним жестом, а тихою, системною роботою: збір інформації, допомога тим, кого переслідували за український патріотизм чи вільне слово. Цей період заклав фундамент для всього майбутнього — математик навчився бачити patterns у порушеннях прав, а дисидент — відчувати біль конкретних людей.
Дисидентський шлях: боротьба з системою в 1970–1980-х
У радянські часи Євген Захаров не просто спостерігав — він діяв. Учасник дисидентського руху, він координував правозахисні зусилля, коли за це можна було втратити свободу. Перебудова відкрила двері: у серпні 1988-го він приєднався до ініціативної групи харківського «Меморіалу», а в 1989-му став його співголовою. Тут почалося справжнє випробування — від боротьби з каральною психіатрією до захисту розповсюджувачів самвидаву.
Один із яскравих епізодів — справа Миколи Валькова, репресованого з юності за протести та український самвидав. У 1989–1990 роках Захаров виявив його в психлікарні в селі Стрілеча під Харковом. Після численних візитів, передач і розмов з лікарями режим пом’якшили: спочатку прогулянки, потім виїзди до рідних, а зрештою — виписка. Валько, зовні абсолютно здорова людина, став символом того, як система ламала незгодних. Захаров згадує, що жодних ознак психічного розладу в нього не помітив за роки спілкування. Така робота вимагала не лише сміливості, а й терпіння — «вигризати» кожну маленьку перемогу в бюрократичній машині.
Правозахисна група в «Меморіалі» легалізувала продаж неформальної преси біля саду Шевченка, написавши спеціальне положення для міськради. Це усунуло корупцію серед продавців і міліції. Захаров також відстоював право на український прапор на мітингах, коли за нього давали адміністративні арешти. 5 грудня 1989 року на зборах у Палаці культури будівельників міліція змушена була відступити після аргументів про історичне значення символу. Ці маленькі, але принципові перемоги готували ґрунт для незалежності.
Народження Харківської правозахисної групи: від «Меморіалу» до незалежної сили
1992 рік став переломним. Після років роботи в харківському «Меморіалі» Захаров разом із однодумцями — Генріхом Алтуняном, Ніною Лапчинською та іншими — створив окрему юридичну особу — Харківську правозахисну групу (ХПГ). Зареєстровано її 10 листопада 1992-го, але фактично вся 1992 рік група працювала автономно. Це був не просто розкол, а еволюція: від історико-просвітницької діяльності до фокусу на щоденному захисті прав.
Захаров став співголовою, а з 2011-го — директором. ХПГ почала видавати тижневик «Права людини», щорічні звіти, надавати юридичну допомогу. Паралельно він очолював комісію при Харківській міськраді з реабілітації репресованих — першу таку в СРСР з бюджетними пільгами. Купували картоплю, розвозили мішки голодним політв’язням взимку 1990–1991 років, передавали списки для «Архіпелагу ГУЛАГу» Солженіцина. Навіть садове товариство «Меморіал» стало метафорою: 80 ділянок по 5 соток, конфлікти через захоплення, але правило «одна довідка про реабілітацію — одна ділянка» підкреслювало пріоритет пам’яті над матеріальним.
Цей період показав, як Захаров поєднує практичність інженера з людяністю: від бюлетенів на ЕОМ до реальної допомоги сотням людей.
Українська Гельсінська спілка з прав людини: вигризання реформ у незалежній державі
У 2004 році Євген Захаров став одним із ініціаторів створення Української Гельсінської спілки з прав людини (УГСПЛ). Він очолював правління в 2004–2008 роках і повернувся на цю посаду в 2012-му, залишаючись ключовим членом. «Все потрібно було буквально вигризати у держави», — каже він про ті часи. Правозахисники боролися за новий Кримінально-процесуальний кодекс, який Україна зобов’язалася ухвалити ще в 1995-му при вступі до Ради Європи, але отримали лише в 2012-му. Захаров з колегами виступав проти поганих редакцій, організовував публічні дискусії, домагався прогресивних змін.
УГСПЛ під його впливом створила Громадський комітет захисту від політичних переслідувань, розробила міжнародне визначення «політв’язня», яке використовують у Білорусі та Росії. Адвокати вигравали 95% справ у ЄСПЛ за статтею 6.1 про невиконання рішень суду. Конкретний приклад — справа Яременка проти України: публічна кампанія скасувала вирок, винесений під тортурами, і звільнила десятки аналогічних засуджених.
Сучасна діяльність: документування воєнних злочинів і допомога жертвам агресії
З початком повномасштабного вторгнення 2022 року робота ХПГ під керівництвом Захарова набула нового масштабу. Ініціатива «Трибунал для Путіна» (T4P), започаткована ще в 2014-му для фіксації злочинів на Донбасі, розгорнулася в потужну базу даних. ХПГ веде гарячу лінію пошуку зниклих безвісти, надає психологічну допомогу, фіксує свідчення. Масштаб злочинів величезний — жодна правоохоронна система світу не впоралася б сама, тому громадянське суспільство стало незамінним партнером СБУ.
У 2024–2026 роках Захаров реалізував проект зі шведськими партнерами Östgruppen щодо пошуку українських полонених і цивільних у Росії. Команда встановила місцезнаходження тисяч людей, надала юридичну допомогу родинам, зробила все для їхнього повернення. У травні 2026-го він відзначав: у жодній країні не бачив такої обізнаності та голосної підтримки України, як у Швеції. Виставки, дискусії, міжнародна адвокація — це продовження його дисидентського духу в нових умовах.
ХПГ також координує психологічну підтримку, онлайн-бібліотеку, освітні програми. Захаров залишається редактором видань, автором понад 200 публікацій про права людини, історію репресій і сучасні виклики.
Нагороди та визнання: визнання, яке не зупиняє роботу
Євген Захаров отримав численні нагороди, але ніколи не спочивав на лаврах. Орден Свободи (2008) за багаторічну правозахисну діяльність, Премія імені Василя Стуса (2012), Премія Лева Копелева «За свободу і права людини» (2015), ювілейна медаль «25 років незалежності України» (2016). У 2023-му його номінували на Премію Вацлава Гавела — грошову частку він передав на зубні протези жертвам російських катівень.
Ці відзнаки підкреслюють його роль як моста між поколіннями: від радянських політв’язнів до сучасних захисників.
| Рік | Ключова подія | Значення |
|---|---|---|
| 1975 | Закінчення університету з відзнакою | Початок технічної кар’єри, що сформувала аналітичний підхід до правозахисту |
| 1989 | Співголова харківського «Меморіалу» | Початок активної правозахисної діяльності |
| 1992 | Заснування ХПГ | Створення ключової організації для моніторингу прав |
| 2008 | Орден Свободи | Визнання внеску в правозахист |
| 2022–2026 | T4P та шведський проект | Документування воєнних злочинів і допомога жертвам |
Дані таблиці базуються на матеріалах сайтів khpg.org та helsinki.org.ua.
Філософія правозахисту: пам’ять, справедливість і щоденна боротьба
Для Євгена Захарова правозахист — це не професія, а спосіб життя. Він постійно наголошує на важливості пам’яті про репресії як запоруки майбутнього. Його публікації, редакторська робота в «Правах людини» і щорічні звіти формують громадську думку, показуючи, як порушення прав еволюціонують від радянських до сучасних. Навіть у 73 роки він продовжує координувати команди, які фіксують свідчення, допомагають родинам і тиснуть на міжнародні інституції.
Його підхід — системний і людяний водночас. Математична точність у базах даних поєднується з емпатією до кожної жертви. У часи, коли права доводиться відстоювати щодня, Захаров демонструє: справжня зміна приходить через наполегливість, публічну дискусію та міжнародну солідарність. Його історія надихає нове покоління правозахисників — тих, хто розуміє, що свобода не дарується, а виборюється. І ця боротьба триває.
About the Author
