Літо 1941 року принесло Львову події, які перекроїли уявлення про те, на що готова українська політична воля у найтемніший момент європейської історії. Між відступом радянських військ і входженням німецьких частин місто опинилося у вузькому коридорі свободи — кілька годин, у які треба було діяти або назавжди втратити шанс. Саме тут, на площі Ринок, прозвучало проголошення, яке досі лишається одним із найгостріших сюжетів української історіографії.
Акт відновлення Української Держави, прийнятий 30 червня 1941 року, — це не паперова формальність і не епізод про «опереткову незалежність», як його століттями намагалися подати недоброзичливці. Це політичний крок, у якому Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери поставила нацистську Німеччину перед фактом: український народ повертає собі державність власноруч, не питаючи дозволу в окупанта.
Документ, ухвалений у будинку «Просвіти», проіснував як живий політичний інструмент усього десять днів — і саме ця коротка тривалість зробила його вічним. Те, що ОУН не відкликала Акт навіть під загрозою концтабору, перетворило декларацію на принципову точку відліку для всієї подальшої збройної боротьби.
Що передувало проголошенню Акту: політичний контекст 1941 року
Напередодні німецько-радянської війни українські політичні сили опинилися в найскладнішому становищі за всі міжвоєнні роки. Західна Україна перебувала під радянською окупацією після пакту Молотова–Ріббентропа, а тюрми Львова, Дрогобича, Самбора заповнили арештовані інтелігенти, священники, активісти. Перші дні війни обернулися страшним фіналом: відступаючи, енкаведисти розстріляли тисячі в’язнів — лише у львівських тюрмах знайшли понад три тисячі тіл.
ОУН готувалася до моменту, коли два тоталітарних режими зчепляться між собою у смертельному клінчі. У травні–червні 1941 року в Кракові тривали дводмісячні переговори українських політичних сил — у них взяли участь близько 116 діячів. Революційне крило ОУН під проводом Бандери дійшло висновку: німецької згоди ніхто чекати не буде, а саме незалежну Україну треба проголошувати у перші ж години після відходу більшовиків.
Паралельно формувалися похідні групи — близько шести тисяч членів ОУН, поділених на три потоки, мали йти слідом за фронтом на Схід і всюди створювати українську адміністрацію. Це була не імпровізація, а ретельно прорахована політична операція з чітким сценарієм.
30 червня 1941 року у Львові: хронологія одного дня
О 4:30 ранку до Львова увійшов батальйон «Нахтігаль» — український легіон у складі полку спецпризначення «Бранденбург-800». Майже одразу за ним з боку Перемишля прибула група оунівців на чолі з Ярославом Стецьком, уповноваженим проголосити Акт. Місто було порожнє від радянської влади менш ніж добу — і саме у цей вузький проміжок треба було встигнути все.
Бійці ОУН зайняли стратегічні об’єкти: будинок колишнього страхового товариства «Дністер» на вулиці Руській, 20 (сьогодні там міська поліклініка), радіостанцію, друкарні. Центральною подією стало засідання Українських Національних Зборів у будинку товариства «Просвіта» на площі Ринок, 10 — у палаці Любомирських. Саме з його балкона того ж вечора Ярослав Стецько зачитав текст Акту перед натовпом львів’ян.
За кілька годин до проголошення Стецько зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким. Той розпитував, чи узгоджено крок з іншими партіями, чи це лише оунівська ініціатива — і врешті дав благословення. На башті Високого Замку (Князівської гори) піднявся синьо-жовтий прапор. Наступного дня, 1 липня, Акт прозвучав по львівській радіостанції — його зачитав Юліан Савицький.
Ключові тези документа і ролі учасників
Текст Акту складався з трьох ключових пунктів. Перший — головний — починався словами: «Волею українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України». Другий пункт повідомляв про створення на західних землях України Краєвого Правління. Третій оголошував, що новопостала Українська Держава тісно співпрацюватиме з Великонімеччиною — формулювання, яке згодом стало предметом найгостріших суперечок.
Принципово важлива деталь: документ говорить саме про «відновлення», а не «проголошення» української державності. Цим автори свідомо підкреслювали правонаступність від УНР та ЗУНР часів Визвольних змагань 1917–1921 років. Це не нова держава з’явилася на мапі — це продовжилася та сама державна традиція, перервана більшовицькою окупацією.
| Ключова постать | Роль 30 червня 1941 | Подальша доля |
| Степан Бандера | Провідник ОУН(б), ініціатор Акту (перебував у Кракові) | Домашній арешт 9 липня, концтабір Заксенхаузен з січня 1942 |
| Ярослав Стецько | Голова Українського Державного Правління, зачитав Акт | Арешт 9 липня, Заксенхаузен, до смерті у 1986 — лідер АБН |
| Андрей Шептицький | Митрополит УГКЦ, видав пастирський лист на підтримку | Очолював Церкву до смерті у 1944 році |
| Кость Левицький | Очолив Українську Національну Раду | Помер у Львові в листопаді 1941 |
Дані узагальнені за матеріалами «Локальної історії» та видання «АрміяInform». Кожна з цих постатей зробила відмінний внесок у подію, але разом вони склали ту критичну масу легітимності, без якої Акт залишився б лише папером.
Реакція нацистської Німеччини: десять днів свободи
Проголошення стало для німців повним сюрпризом — і саме це Бандера вважав головним козирем плану. Представники німецької сторони Ганс Кох і Ернст фон цу Айкерн дізналися про збори випадково і встигли на них лише наприкінці. ОУН свідомо обирала тактику доконаного факту: поставити рейх перед існуванням української держави, а не випрошувати дозволу.
Реакція Берліна була блискавичною. Інформація швидко дійшла до Гітлера, який наказав запровадити домашній арешт для Бандери і створити спеціальну комісію. 2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав Бандеру на «розмову», яка переросла у допит — і вимагав визнати, що лише фюрер ухвалює рішення щодо нових держав на Сході. Бандера наполягав: його мандат — воля українського народу, і німецької згоди він не потребує.
9 липня Бандеру відправили до Берліна, у той самий день затримали Стецька. Спочатку обом висунули ультиматум — відкликати Акт. Обидва відмовилися. У вересні 1941 року їх перевели до концтабору Заксенхаузен, де вони пробули до 1944 року. Брата Бандери Олександра нацисти закатували в Освенцимі.
11 липня окупаційна влада офіційно заборонила діяльність незалежних українських організацій. З 9 липня до 15 вересня тривали масові арешти оунівців — їх утримували у тюрмі на Лонцького, перевозили до Кракова і далі в концтабори. Незалежна Українська Держава у тому форматі, в якому її проголосили, проіснувала фактично десять днів.
Спір про значення: чи був Акт помилкою
Серед українських істориків і політичних діячів дискусія триває досі. Критики — а до них належали ОУН Андрія Мельника, отаман Бульба-Боровець і уряд УНР в екзилі — вважали документ юридично нікчемним і таким, що проголошує державу-сателіт під окупацією. Третій пункт про співпрацю з Великонімеччиною давав підстави для таких звинувачень, і саме його московська пропаганда десятиліттями використовувала для дискредитації українського визвольного руху.
Прихильники Акту, починаючи від самого Шептицького, наголошували на іншому. Той самий третій пункт містив ключову обмовку: німецька армія «допомагає Українському Народові визволитися з-під московської окупації». Це не безумовне підкорення, а тимчасова тактична формула. Головне ж — сам факт незалежного політичного волевиявлення посеред європейської війни, яка не передбачала жодної суб’єктності для українців.
| Аргумент | Позиція критиків | Позиція прихильників |
| Юридична сила | Опереткова декларація без визнання | Прецедент правонаступності УНР і ЗУНР |
| Третій пункт про Німеччину | Сателітство, компрометує рух | Тактичний крок, не відмова від суверенітету |
| Наслідки для ОУН | Спровокував репресії, ослабив рух | Збройна боротьба з нацистами легітимізувалася |
| Історична спадщина | Залишився порожньою заявою | Етап на шляху до 1991 року |
Сучасний український консенсус схиляється до того, що Акт став важливим символічним маркером безперервності боротьби. У вересні 1941 року на І конференції ОУН(б) ухвалили вважати Німеччину ворогом нарівні з СРСР — і саме з цього моменту почалося формування того, що згодом стало Українською повстанською армією.
Спадщина Акту у сучасній Україні
У 2026 році Україна вже четвертий рік веде повномасштабну оборонну війну проти російської агресії — і паралелі з 1941 роком звучать гостріше, ніж будь-коли. День проголошення Акту відновлення Української Держави, 30 червня, відзначають як знакову історичну дату; Український інститут національної пам’яті регулярно проводить меморіальні заходи саме на площі Ринок у Львові. Балкон палацу Любомирських став місцем щорічних патріотичних зібрань.
Шість тисяч членів похідних груп ОУН пройшли тоді через Дніпропетровщину (близько п’яти тисяч осіб), Кіровоградщину (понад тисячу), Донбас і Крим — несучи звістку про відновлену державу на Схід. Багато з них загинули від рук нацистів і радянських спецслужб. Ця жертовність зробила Акт не лише декларацією, а живим документом, підкріпленим людськими долями.
Сьогодні Акт 30 червня 1941 року — це не лише розділ підручника. Це нагадування про те, що держава твориться вольовим актом у момент історичного шансу, навіть коли всі обставини проти. Те, що почалося на львівському балконі, через п’ятдесят років завершилося Актом проголошення незалежності 24 серпня 1991 року, а у 2022-му перевірилося найжорстокішим випробуванням у новітній історії. Український народ і далі лишається законним господарем на своїй землі — і це найкращий доказ, що задум авторів Акту виявився довшим за десять днів вільного Львова.
About the Author
