Холодний січень 1918-го, засніжена платформа під Крутами, юнаки з гімназійних лав, які вперше тримають у руках гвинтівки. Саме такі образи спалахують у пам’яті, коли мова заходить про Армію Української Народної Республіки — збройні сили молодої держави, яка чотири роки поспіль билася за право жити на власній землі.
Це військо постало стрімко, майже з нічого, з уламків імперської армії та народного запалу. Його шлях — від мітингів 1917 року в Києві до інтернованих таборів у Польщі — увібрав і блискучі перемоги, і трагічні поразки, і легендарні рейди тилами ворога. Армія УНР не просто воювала: вона довела світові, що українці здатні мати власні Збройні сили.
Сьогодні, у часи нової війни за незалежність, спадщина тих років звучить особливо гостро. Тактика рейдів, феномен добровольчого руху, питання військового будівництва — усе це актуально як ніколи. Розберімо ж докладно, як народжувалося, билося і йшло в безсмертя військо першої сучасної української держави.
Як народжувалася Армія УНР: від березня 1917-го до Третього Універсалу
Лютнева революція 1917 року в Петрограді змела царизм і відкрила шлюзи національних рухів. На українських теренах процес пішов блискавично: вже у травні в Києві відбувся Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, де солдати-українці колишньої російської армії заявили про потребу формування власних національних частин. У структурі російського війська на той момент налічувалося близько 3,5 мільйона українців — величезний людський потенціал, який треба було лише грамотно консолідувати.
Першою серйозною ластівкою став 1-й Український козацький полк імені Богдана Хмельницького, створений у травні 1917-го. За ним пішли полки імені Полуботка, Грушевського, Дорошенка — українізація російських частин набирала обертів. Симон Петлюра, призначений генеральним секретарем військових справ, тягнув на собі величезний обсяг роботи: відновлював дисципліну, скасовував принцип виборності командирів, упроваджував національну військову термінологію. Рота ставала сотнею, батальйон — куренем, корпус — кошем.
Проголошення УНР 20 листопада 1917 року Третім Універсалом Центральної Ради створило юридичні підстави для формування державного війська. Та ситуація була складною: керівництво Ради, переважно соціалістичне за поглядами, побоювалося регулярної армії як інструменту мілітаризму. Замість опори на дисципліновані національні полки робилася ставка на народну міліцію та вільне козацтво — ідеалістичні ідеї, які дорого коштували молодій республіці вже за кілька тижнів.
Крути та перші бої: ціна непідготовленості
Більшовицька Росія не визнала УНР і вже на початку грудня 1917 року оголосила Центральну Раду в стані відкритої війни. Війська Михайла Муравйова двома колонами рушили на Київ: одна — залізницею Харків—Полтава—Київ, друга — через Курськ—Бахмач. Регулярних боєздатних частин у Києва катастрофічно бракувало.
29 січня 1918 року під залізничною станцією Крути на Чернігівщині сталася подія, що стала символом цілої епохи. Кілька сотень студентів, гімназистів і юнкерів Першої української військової школи стримували значно більші більшовицькі сили генерала Муравйова. Бій тривав кілька днів, і саме під Крутами було вбито останнього з його захисників. Загинуло до тридцяти студентів і гімназистів, кілька десятків юнкерів та старшин.
Парадокс Крут у тому, що ця трагедія одночасно була і тактичною операцією, що дала час, і символом неготовності держави до війни. Дослідники зазначають, що бій під Крутами затримав просування ворога рівно настільки, щоб 9 лютого 1918 року делегація УНР змогла підписати Берестейський мирний договір — перший міжнародно-правовий акт визнання незалежності України. Київ більшовики таки взяли, але втримали недовго: разом із союзницькими німецькими та австро-угорськими військами українська армія повернула столицю вже в березні.
Структура, командування та чисельність Армії УНР
Офіційно Армія Української Народної Республіки як така була оформлена ухвалою Директорії 24 листопада 1918 року — після антигетьманського повстання і відновлення республіканського ладу. На чолі стояв Головний отаман — посаду цю обіймав Симон Петлюра. Оскільки він не мав фахової військової освіти, у лютому 1919-го запровадили посаду Наказного отамана — командувача діючих військ. Цю роль у різні періоди виконували Олександр Осецький, Олександр Греків, Василь Тютюнник, Михайло Омелянович-Павленко.
Структура війська складалася з піхотних дивізій (бойових груп), кінноти, артилерії, технічних частин, морського флоту, авіації та залізничних підрозділів. Збройні сили проходили через постійні реорганізації — обставини війни диктували мобільність форм. Чисельність коливалася від кількох десятків тисяч у періоди підйому до кількох тисяч у моменти найбільшої скрути.
| Період | Орієнтовна чисельність | Ключові події |
|---|---|---|
| Початок 1918 | 15–20 тис. осіб | Бій під Крутами, втрата Києва |
| Літо 1919 | До 80 тис. (з УГА) | Київська офензива, наступ на столицю |
| Травень 1920 | Близько 23 тис. | Союз з Польщею, повернення в Київ |
| Жовтень 1920 | До 40 тис. | Останні бої, відхід за Збруч |
| Листопад 1921 | 1,5 тис. учасників рейду | Другий зимовий похід |
Дані наведено за матеріалами Енциклопедії Сучасної України та Великої української енциклопедії. Цифри узгоджуються в основних позиціях, хоча окремі дослідники подають дещо різні значення в межах тих самих періодів.
Героїчні постаті: командири, які творили легенду
Армія УНР подарувала українській історії плеяду яскравих військових діячів, чиї імена сьогодні носять вулиці, навчальні заклади та відзнаки. Серед них варто згадати кількох знакових постатей, чий внесок особливо вагомий.
- Симон Петлюра — Головний отаман військ і флоту УНР, голова Директорії, людина, чиє ім’я стало синонімом боротьби за українську державність
- Михайло Омелянович-Павленко — генерал-хорунжий, командувач Першого Зимового походу, автор спогадів, що стали військово-історичною класикою
- Юрій Тютюнник — генерал-хорунжий, заступник командувача Зимового походу, організатор Другого зимового рейду 1921 року
- Євген Коновалець — командир легендарного Корпусу січових стрільців, згодом засновник Української Військової Організації
- Марко Безручко — генерал-хорунжий, чия 6-та Січова дивізія героїчно обороняла Замостя від 1-ї Кінної армії Будьонного у серпні 1920 року
- Олександр Удовиченко — генерал-полковник, командир 3-ї Залізної дивізії, історик і мемуарист, чия праця стала фундаментом для дослідників
- Всеволод Петрів — військовий теоретик, командир Гайдамацького куреня та автор перших підручників з тактики української армії
Цей перелік — лише верхівка айсберга. За кожним з командирів стояли тисячі рядових вояків, старшин, медсестер, залізничників і священиків, які забезпечували функціонування війська. Армія УНР була не машиною, а живим організмом, де кожна людина відігравала свою роль.
Перший Зимовий похід: тактичний шедевр у тилу ворога
6 грудня 1919 року, коли регулярну боротьбу вести вже не виходило, а тиф косив військо ефективніше за кулі, в Новій Чорториї відбулася доленосна нарада. За участю Петлюри, Тютюнника, Омеляновича-Павленка та Коновальця було ухвалено рішення: ліквідувати регулярний фронт і піти рейдом у тил Червоної та Добровольчої армій. Це був єдиний шанс зберегти армію як таку.
Перший Зимовий похід тривав до 6 травня 1920 року — рівно п’ять місяців. Близько 5–10 тисяч вояків, з них боєздатних 3–3,5 тисячі, пройшли понад 2,5 тисячі кілометрів степами Єлисаветградщини, форсували Дніпро, займали Умань, Черкаси, Канів, Смілу. Бойовий склад на момент завершення походу налічував 4319 осіб, 2100 багнетів і 580 шабель, 81 кулемет, 12 гармат. Це був феномен військового мистецтва: армія, яку всі вважали знищеною, два рази перетнула всю Україну і повернулася боєздатною.
Воєнні історики називають Перший Зимовий похід найгероїчнішою сторінкою воєнного мистецтва періоду Української революції 1917—1921 років — операцією, яка довела життєздатність українського війська навіть у найтяжчих умовах.
Союз з Польщею, Київська офензива та фінал боротьби
1 квітня 1920 року Симон Петлюра уклав із Польщею Варшавський договір — союз про спільні дії проти Радянської Росії. Ціна була високою: УНР відмовлялася від претензій на Східну Галичину та Західну Волинь. Але іншого виходу не було — без зовнішньої підтримки шансів утриматися не лишалося. 7 травня 1920 року спільні польсько-українські війська зайняли Київ.
Радість виявилася короткою. Червона армія перегрупувалася і вже в червні розпочала контрнаступ, відкинувши союзників аж до Вісли. Дивом для поляків стало те, що 6-та Січова дивізія Армії УНР під командуванням Марка Безручка героїчно обороняла Замостя від кінної армії Будьонного, врятувавши Варшаву від падіння. Та все ж 12 жовтня 1920 року Польща уклала з Москвою перемир’я, залишивши українського союзника напризволяще.
40-тисячна Армія УНР ще понад місяць тримала фронт самотужки. 21 листопада 1920 року під натиском переважаючих сил вона перейшла Збруч і була інтернована польською владою. Це фактично завершило збройну боротьбу. Однак у листопаді 1921 року відбувся ще один акт драми — Другий зимовий похід, коли близько 1500 добровольців під командуванням Юрія Тютюнника рушили на Правобережну Україну. Похід закінчився трагедією під Базаром на Житомирщині: 21 листопада 1921 року більшовики розстріляли 359 полонених українських бійців.
Спадщина Армії УНР: що залишилося нащадкам
Поразка у війні не означає поразки в історії. Армія УНР залишила сучасній Україні безцінний спадок, який сьогодні переосмислюється і працює на повну. Кілька ключових напрямів цієї спадщини варто розглянути окремо.
- Військова термінологія: сотня, курінь, кіш, чота, ройовий, бунчужний — усе це елементи сучасної української військової лексики
- Символіка: тризуб як емблема, синьо-жовтий прапор, ранги хорунжих і отаманів — пряма лінія до сучасних Збройних сил
- Бойова традиція: рейдові методи, мобільні групи, оборона на марші — тактика, яку вивчають у військових академіях
- Інтернована еміграція: офіцери Армії УНР заснували в Польщі, Чехії та Канаді школи і середовища, які зберегли українську військову культуру
- Моральний капітал: Крути, Базар, Замостя — топоніми, які стали орієнтирами національної ідентичності
Звання генерал-хорунжого, відзнаки на кшталт ордена Симона Петлюри, традиція військової присяги — усе це не музейні артефакти, а живі елементи теперішньої армійської культури. Український воїн 2026 року в окопі під Покровськом чи Куп’янськом — прямий нащадок крутянського гімназиста і вояка Третьої Залізної дивізії.
Армія УНР не змогла відстояти державу в 1921 році, але зберегла головне — ідею, що українці здатні мати власне військо і власну країну. Через сімдесят років ця ідея матеріалізувалася у проголошенні незалежності, а сьогодні живе в кожному бойовому підрозділі ЗСУ.
Озираючись на чотири роки боротьби 1917—1921 років, бачимо універсальний урок: армія народжується не з наказу, а з волі народу мати свою державу. Технічна перевага ворога, відсутність союзників, внутрішні чвари — усе це можна подолати, якщо є люди, готові йти в бій під Крутами, кидатися в Зимовий похід, обороняти Замостя. Армія УНР є частиною ДНК сучасних українських Збройних сил, і саме тому її історія сьогодні читається не як минувщина, а як інструкція з виживання нації.
About the Author
