Рік і місто видання Кобзаря — 1840-й, Санкт-Петербург. Саме там, у столиці чужої імперії, тоненька книжечка на 114 сторінок зробила більше для української ідентичності, ніж десятки трактатів і маніфестів. Її надрукували накладом усього тисячу примірників, і вона коштувала карбованець сріблом — недешево як на той час.
За цією простою датою ховається ціла мережа подій: молодий художник, який лише вчора був кріпаком, поміщик-аматор поезії з Полтавщини, цензор Корсаков із червоним олівцем і друкар Е. Фішер із петербурзькою друкарнею. Розплутати цей клубок — означає зрозуміти, чому “Кобзар” став не просто збіркою віршів, а нашою національною Біблією.
А ще ця тема — про подорож книги крізь епохи: від першого “петербурзького” видання 1840 року до “Чигиринського Кобзаря” 1844-го і легендарного видання 1860 року на гроші Платона Симиренка. Три книги — три різні долі.
Санкт-Петербург, 1840: де і як з’явився перший Кобзар
Місцем народження “Кобзаря” став Санкт-Петербург — місто, де Тарас Шевченко жив після викупу з кріпацтва і навчався в Імператорській академії мистецтв. Парадокс української історії: книга, яка стала маніфестом українського духу, побачила світ у серці імперії, що цей дух століттями намагалася задушити.
Дата виходу — 26 квітня 1840 року. Цензурний дозвіл, як зазначено на авантитулі, був отриманий ще 12 лютого 1840 року, а підписав його цензор Петро Корсаков — людина відносно ліберальна як на ту систему. Друкували книгу у петербурзькій типографії Е. Фішера, на цигарковому (тобто тонкому, легкому) папері. Формат був компактний, зручний для читання.
Видавцем виступив полтавський поміщик Петро Мартос. Сам Шевченко довго опирався, не вірив у комерційний успіх збірки. Мартос пізніше згадував: “Багато праці коштувало мені умовити Шевченка. Нарешті він погодився, і я 1840 року надрукував Кобзаря”. Виторг видавця склав приблизно 400 карбованців сріблом, а поет, за його ж словами, отримав “непомірно малу вигоду”.
Що було під обкладинкою першого видання
Перший “Кобзар” містив лише вісім творів — за сьогоднішніми мірками, тонесенький поетичний зошит. Але кожен текст там — золотий злиток української літератури. На звороті першого аркуша красувався офорт за малюнком Василя Штернберга “Кобзар із поводирем” — той самий образ сліпого співця з хлопчиком-проводирем, який згодом став візуальним символом усієї української поезії.
Серед текстів першого видання — посвята “Думи мої, думи мої…”, написана спеціально для збірки і фактично програмна для всієї творчості Шевченка. Поряд із нею — “Перебендя”, балада “Тополя”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови…”), послання “До Основ’яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч” і, звісно, поема “Катерина” — історія про зведену москалем дівчину, яка ридма ридала по всій Україні.
| Параметр | Перше видання 1840 | Друге видання 1844 | Третє видання 1860 |
|---|---|---|---|
| Місто | Санкт-Петербург | Санкт-Петербург | Санкт-Петербург |
| Видавець / друкарня | Е. Фішер, П. Мартос | Передрук першого видання | Друкарня П. Куліша |
| Кількість творів | 8 | 8 + “Гайдамаки” | 17 |
| Наклад | 1000 примірників | даних обмаль | 6500 примірників |
| Фінансування | Петро Мартос | Сам Шевченко | Платон Симиренко (1100 крб) |
Джерела: Український інститут національної пам’яті, Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського.
Звертає увагу: усі прижиттєві “Кобзарі” виходили в Петербурзі. Російська імперія душила українське книговидання Валуєвським циркуляром (1863) і Емським указом (1876), але це сталося вже після смерті Шевченка. За його життя проблемою був не друк українською — проблемою була цензура змісту. І тут імперські столиці, хоч як парадоксально, давали більше технічних можливостей, ніж провінційні Київ чи Полтава.
Чому саме Петербург, а не Київ чи Львів
Логічне питання: чому український поет видавав свою найукраїнськішу книгу не у Києві, не у Львові, не в Полтаві? Відповідь має кілька шарів — географічний, цензурний, фінансовий і людський.
Шевченко жив і працював у Петербурзі. Там була його академія, його коло друзів — Євген Гребінка, Василь Штернберг, брати Лазаревські. Там, у редакції альманаху “Ластівка” Гребінки, його вірші вперше пішли в люди — посвята “На вічну пам’ять Котляревському” і ще кілька поезій з’явилися саме завдяки цьому видавцю-земляку. Гребінка, по суті, був першим літературним хрещеним батьком Шевченка.
Технічно ж Петербург 1840-х — це найрозвиненіша поліграфічна база імперії. Тут були найкращі друкарні, найкваліфікованіші наборники, доступ до якісного паперу. Київ із його університетом Святого Володимира був ще молодим інтелектуальним центром, а серйозного україномовного книговидання там ще не існувало. Тож вибір був прагматичний: де живеш — там і друкуєшся.
“Чигиринський Кобзар” 1844 року: друге дихання
Друге прижиттєве видання — це історія про комерційний успіх і авторську впертість. У 1844 році, після проходження цензури, Шевченко випускає у Петербурзі книгу під довшою назвою “Чигиринскій Кобзаръ и Гайдамакы”. Фактично це передрук першого “Кобзаря” з додатком поеми “Гайдамаки” — кривавої епопеї про Коліївщину 1768 року.
Чому “Чигиринський”? Це данина пам’яті колишній козацькій столиці, місту гетьмана Богдана Хмельницького. Сама назва вже була маніфестом — мовляв, ми пам’ятаємо, хто ми і звідки. У ту епоху подібні алюзії читалися сучасниками без додаткових пояснень.
За свідченнями дослідників, друге видання мало значно ширший резонанс, ніж перше. Воно вплинуло на формування уявлень про Україну в самій Російській імперії — багато освічених людей уперше дізналися про “Малоросію” саме зі сторінок Шевченка. Цей ефект важко переоцінити: до “Кобзаря” Україна для імперської публіки була етнографічною екзотикою, після — політичним питанням.
Видання 1860 року: остання книжка за життя поета
Третій “Кобзар” — це окрема історія, гірко-солодка. Шевченко повертається із заслання 1857 року хворою, виснаженою людиною, з підірваним здоров’ям. У 1859-му він вирушає в останню подорож Україною — і саме там, у Млієві на Черкащині, знайомиться з Платоном Симиренком.
Симиренко — постать унікальна: син кріпака Федора Симиренка, який сам викупився з неволі, Платон став одним із найбагатших цукрозаводчиків Російської імперії і водночас щирим українським меценатом. Він виділив на видання “Кобзаря” 1100 карбованців сріблом. Шевченко мав віддавати борг готовими примірниками — чесна оборудка двох порядних людей.
Книгу друкували у Петербурзі, в друкарні Пантелеймона Куліша, тиражем 6500 примірників — у шість з половиною разів більшим, ніж перше видання. Третій “Кобзар” містив уже 17 творів, був надрукований за українським фонетичним правописом і вийшов наприкінці січня 1860 року. Це останнє видання “Кобзаря”, яке Шевченко тримав у власних руках — менш ніж за рік він помер.
Доля першодруку: де зберігся 1840 рік
З оригінального тиражу 1840 року до сьогодні дійшло украй мало примірників — лічені одиниці по всьому світу. Один із них зберігається у Музеї Визвольної боротьби імені С. Бандери у Лондоні (інвентарний номер 2543), інші — у фондах Національної бібліотеки України імені Вернадського, Інституту літератури НАН України, кількох приватних колекціях.
Існує цікавий нюанс: дослідники виділяють два варіанти першого видання — на 106 і на 116 сторінок. Цю розбіжність пояснюють по-різному: технічними особливостями друку, додатковими аркушами, які Шевченко власноруч вклеював у частину примірників, цензурними правками. Така ось бібліографічна загадка.
Ціна автентичного “Кобзаря” 1840 року на сучасних аукціонах сягає кількох сотень тисяч доларів — якщо взагалі трапляється у продажу. Для України це абсолютний книжковий артефакт першого ряду, поряд із Пересопницьким Євангелієм і Острозькою Біблією.
Як “Кобзар” став іменем поета
Тут є деталь, яку часто проґавлюють: до 1840 року слово “кобзар” означало звичайного народного співця зі струнним інструментом. Після виходу збірки воно отримало нове значення — стало синонімом самого Шевченка. Сучасники почали називати поета “Кобзарем” із великої літери, а він і сам у деяких прозових творах підписувався псевдонімом “Кобзар Дармограй”.
Іван Франко згодом скаже про першу збірку 1840 року: маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії. І це не була просто красива фраза — то була констатація факту. До “Кобзаря” українська література існувала як етнографічна цікавинка для вузького кола. Після — як повноцінна європейська літературна традиція з власним голосом, ритмом і темами.
Цікавий парадокс: справжня “вибухова” популярність книги почалася не одразу. По-справжньому “Кобзар” зашумів аж 1847 року — коли царська охранка розгромила Кирило-Мефодіївське братство і таємним розпорядженням наказала вилучати книгу з обігу. Заборона спрацювала рекламою — українська інтелігенція бігом кинулася шукати “крамольну” збірку.
Отже, рік і місто видання Кобзаря — це не просто бібліографічна довідка для шкільного реферату. Це 1840-й і Санкт-Петербург, але водночас це початок відліку модерної української літератури. Кожне з трьох прижиттєвих видань — 1840, 1844 і 1860 років — додавало нові тексти, нових читачів, нові сенси. А разом вони зробили те, чого не зміг зробити жоден імперський указ: повернули українцям мову, голос і відчуття власної історичної ваги. Сьогодні, у 2026 році, “Кобзар” залишається найбільш перевиданою українською книгою в історії — і кожне нове видання так чи інакше відштовхується від тієї тоненької петербурзької книжечки з офортом Штернберга на форзаці.
About the Author
