Сірожупанники — це легендарна Перша стрілецько-козацька дивізія Армії УНР, відома під народною назвою завдяки сірим жупанам, які стали їхнім візитним знаком. Утворена навесні 1918 року з українських військовополонених російської армії в австро-угорських таборах, вона втілила мрію про незалежність тих, хто пройшов пекло полону, але не зрадив рідну землю. Сіра дивізія не просто воювала — вона символізувала відродження української збройної сили в часи, коли держава тільки-но народжувалася серед хаосу революції.
Їхній бойовий шлях пролягав від урочистого параду в Києві перед гетьманом Скоропадським до запеклих сутичок з більшовиками на Чернігівщині та Правобережжі, а згодом — до протистояння польським військам. Сірожупанники підтримали Директорію під час антигетьманського повстання, охороняли кордони й не раз поверталися з бою з переможним блиском в очах, попри чисельну перевагу ворога. Їхня історія — це оповідь про мужність простих селян і старшин, які в сірих жупанах несли козацький дух у XX століття.
Сьогодні пам’ять про сірожупанників живе в музейних реконструкціях, назвах вулиць і серцях українців, які шанують героїв Визвольних змагань. Вони нагадують, що навіть у найтемніші часи полону й поразок можна знайти силу для боротьби за свободу, і їхній приклад надихає сучасних захисників держави.
Зародження сірожупанників у полоні та формування
Після підписання Берестейського миру в лютому 1918 року між Українською Центральною Радою та країнами Четверного союзу відкрилися двері для створення українських національних частин. Союз Визволення України, який діяв серед полонених, активно працював над тим, щоб українці, які служили в російській армії, змогли стати на захист власної держави. Саме з таборів Фрайштадт, де перебували козаки, та Йозефштадт під Віднем, де тримали старшин, почалося формування Першої стрілецько-козацької дивізії.
Процес стартував у березні 1918 року у Володимирі-Волинському. Австрійська військова місія на чолі з капітаном генерального штабу Петаром Мілутіном Кватерником і за участі сотника Українських січових стрільців Івана Коссака взялася за вишкіл. Полонені, які вчора ще носили форму царської армії, тепер одягали нову — українську. Дивізія складалася з чотирьох піхотних полків, гарматного дивізіону, кінної та інженерної сотень. На 1 липня 1918 року в її лавах налічувалося 140 старшин і близько 6000 козаків.
Формування відбувалося в атмосфері піднесення. Вояки, які пережили роки полону, бачили в цьому шанс повернутися додому не переможеними, а переможцями. Вони вивчали тактику, дисципліну та українську військову традицію. Австрійські інструктори допомагали, але дух дивізії формувався саме український — патріотичний, козацький. До серпня 1918 року чисельність зросла до 230 старшин і 7050 козаків, і дивізію передали Українській Державі.
Унікальний однострій: сірі жупани та символіка
Сірий колір жупанів став не просто практичним вибором, а справжньою візитною карткою дивізії. Короткі жупани шили з простого сірого сукна, яке нагадувало степову пилюку та козацькі традиції минулих століть. До комплекту входили сірі шаровари, а на голові вояки носили кашкети чи шапки з коротким шликом. Відзнаки у формі пшеничних колосків — сріблясті для підстаршин, золотисті для старшин — символізували родючість української землі та єдність з народом. На лівих рукавах з’являлися спеціальні нашивки, що вказували на рід військ: піхоту, артилерію чи кінноту.Wikipedia
Сірі жупани не блищали парадним золотом, але в них ховалася сила, яка робила воїнів непереможними в серцях співвітчизників.
Спеціальна комісія розробила однострій так, щоб він поєднував практичність і національний колорит. Жупан мав полтавський крій — зручний для бою і маршу. Такий вигляд підкреслював, що сірожупанники — це не чужинці в чужій формі, а сини свого народу. Порівняно з іншими частинами, їхній стрій виглядав скромно, але саме ця скромність робила його впізнаваним і дорогим для простих українців. Сьогодні реконструкції цього однострою зберігаються в музеях, де відвідувачі можуть доторкнутися до історії руками.
Від гетьманського параду до боїв за Директорію
20 серпня 1918 року дивізію офіційно передали Українській Державі. Уже 1–2 вересня сірожупанники взяли участь у параді в Києві, де гетьман Павло Скоропадський оглянув стрій. Фотографії того дня збереглися й показують гордих вояків у сірих жупанах на тлі київських вулиць. Після параду дивізію відправили на північ Чернігівщини — в район Конотопа та Кролевця — охороняти східний кордон від більшовицьких наскоків.
У жовтні чисельність зменшилася через демобілізацію, але в листопаді все змінилося. Під час антигетьманського повстання сірожупанники перейшли на бік Директорії. У Конотопі 26 листопада вони разом з місцевими залізничниками захопили склади зброї — понад 5000 гвинтівок і кулемети. Німецькі частини оголосили нейтралітет, і влада в регіоні перейшла до українських сил. Командування дивізією в цей період перейшло до отамана Михайла Палія, а згодом — до підполковника Володимира Абази.
Цей перехід став поворотним. Вояки, які щойно стояли на параді, тепер брали активну участь у встановленні республіканської влади. Вони швидко поповнили лави добровольцями й відновили бойову готовність.
Бойовий шлях на фронтах Визвольних змагань
З грудня 1918 року сірожупанники вели важкі бої з більшовиками на Чернігівщині проти Першої радянської української дивізії. Частина мобілізованих не хотіла воювати проти «своїх», тому провели демобілізацію, і дивізія стабілізувалася на рівні 2500 бійців під командуванням генерала Антона Пузицького. З січня по березень 1919 року вони тримали фронт на північному Правобережжі — в районах Коростеня, Овруча, Житомира та Бердичева. Бої були кривавими, але сірожупанники показали стійкість, хоч і зазнали значних втрат.
У квітні 1919 року, коли загроза прийшла від польських військ, дивізію розгорнули в корпус під командуванням генерала Іллі Мартинюка. На протипольському фронті під загальним керівництвом генерала Олександра Осецького вони билися запекло, але в травні більшість потрапила в полон. Рештки пробилися до Ланівців і сформували 4-ту Сіру Стрілецьку дивізію (близько 700 багнетів), а згодом — 4-ту Сіру бригаду в складі Волинської групи. Вони воювали до листопада 1920 року, беручи участь у спільних операціях Дієвої армії УНР.
Після поразок рештки інтернували в польських таборах, зокрема в Каліші, де 12 лютого 1921 року вони вперше відзначили своє свято. Бойовий шлях завершився, але дух залишився.
Ось хронологія ключових подій у житті дивізії:
| Дата | Подія | Ключові деталі |
| Березень 1918 | Початок формування | У Володимирі-Волинському з полонених таборів Фрайштадт і Йозефштадт |
| 20 серпня 1918 | Передача Українській Державі | Чисельність — понад 7000 вояків |
| 1–2 вересня 1918 | Парад у Києві | Огляд гетьманом Скоропадським |
| 17–26 листопада 1918 | Перехід до Директорії | Повстання в Конотопі, захоплення зброї |
| Грудень 1918 — березень 1919 | Бої з більшовиками | Чернігівщина, Коростень, Овруч, Житомир, Бердичів |
| Квітень — травень 1919 | Бої з поляками | Розгром і реорганізація в 4-ту Сіру дивізію |
| До листопада 1920 | Завершення бойового шляху | Інтернування в Польщі |
(Дані за матеріалами uk.wikipedia.org та історичних досліджень.)
Командири та герої дивізії
Першим командиром став підполковник Іван Перлик — досвідчений офіцер, який згодом очолив повстанський рух на Лівобережжі й трагічно загинув від рук більшовиків у 1921 році. Його замінили Володимир Абаза, Антін Пузицький, Ілля Мартинюк та інші старшини, які вели вояків у бій. Кожен з них уособлював поєднання військової майстерності й глибокого патріотизму. Сотник О. Пилипенко, наприклад, керував штабом на початковому етапі.
Герої дивізії — це не тільки командування. Рядові козаки, які добровільно йшли в лави, показували неймовірну стійкість. Вони допомагали місцевому населенню, відновлювали школи й церкви, де це було можливо. Їхня дружба з цивільними створювала міцний тил.
Спадщина сірожупанників у сучасній Україні
Пам’ять про сірожупанників не згасає. У музеях, зокрема Національному військово-історичному музеї України, зберігаються реконструкції їхнього однострою, фотографії та артефакти. Вулиці на честь дивізії з’являються в містах, а реконструктори відтворюють паради й бої, щоб молодь могла відчути дух тієї епохи.
Сірожупанники стали частиною ширшої картини Визвольних змагань поряд із синьожупанниками — дивізією, сформованою в німецьких таборах і одягненою в сині жупани. Обидві частини народилися з одного прагнення — незалежності, але різний колір форми підкреслював їхню унікальність.
| Параметр | Сірожупанники | Синьожупанники |
| Місце формування | Австро-Угорщина (Фрайштадт, Йозефштадт) | Німеччина (Раштат, Вецляр, Зальцведель) |
| Колір однострою | Сірий | Синій |
| Офіційна назва | 1-ша стрілецько-козацька дивізія | 1-ша українська стрілецька дивізія |
| Роль у 1918–1919 | Охорона кордонів, підтримка Директорії | Участь у боях на різних фронтах |
(Порівняння на основі історичних джерел.)
Сірі жупани сірожупанників — це не просто форма. Це втілення ідеї, що навіть у скромному вбранні можна здобути велич. Їхня історія вчить, що справжня сила — в єдності та вірі в Україну. І поки живе пам’ять про них, живе й дух боротьби за свободу.
About the Author
