Після лютневої війни 2026 року з Ізраїлем і США карта союзників Ірану виглядає інакше, ніж рік тому: частина партнерів ослабла, частина, навпаки, зміцнила зв’язки з Тегераном на тлі спільного протистояння Заходу. Іран спирається на щільну мережу шиїтських ополчень у Лівані, Іраку та Ємені, а також на стратегічне партнерство з Росією і Китаєм, які надають розвідувальну та економічну підтримку, уникаючи прямого військового втручання.
Ця система союзів формувалася десятиліттями і пережила серйозне випробування під час бойових дій навесні 2026 року. Хезболла втратила значну частину арсеналу ще у 2024 році, хусити Ємену діють дедалі самостійніше, а Багдад балансує між лояльністю до Тегерана і власними інтересами. Водночас Москва і Пекін, не встряючи у відкриту конфронтацію, отримали від конфлікту суттєві економічні дивіденди — від зростання цін на нафту до відволікання американських ресурсів.
Вісь опору: як побудована мережа союзників Ірану
Іран роками створював так звану “вісь опору” — сукупність озброєних формувань і політичних рухів у Лівані, Сирії, Іраку та Ємені, об’єднаних неприйняттям Ізраїлю та критикою американської присутності на Близькому Сході. Ця мережа не є формальним військовим блоком на кшталт НАТО: кожна група зберігає власну структуру командування, фінансування і мету, але отримує від Тегерана зброю, підготовку бійців і розвідувальні дані.
Ключова особливість цієї системи — гнучкість. Коли одна ланка слабшає, як це сталося з Хезболлою після 2024 року, Іран перерозподіляє ресурси на інші напрямки, зокрема на іракські формування та хуситів. Саме ця здатність адаптуватися дозволила Тегерану зберегти регіональний вплив навіть після втрати частини військового потенціалу у боях лютого–червня 2026 року.
Хто входить до вісі опору
- Хезболла (Ліван) — найстаріший і колись найпотужніший проксі Ірану, шиїтське угруповання з власною політичною партією, соціальною мережею шкіл і лікарень та збройним крилом.
- Сили народної мобілізації (Ірак) — коаліція шиїтських ополчень чисельністю понад 140 тисяч бійців, офіційно інтегрована до збройних сил Іраку, але зі значним іранським впливом на командування.
- Хусити (Ансар Аллах, Ємен) — рух, що контролює значну частину території Ємену і здатен блокувати судноплавство в Червоному морі та Ормузькій протоці.
- Палестинські угруповання — окремі фракції, що отримують від Ірану зброю та фінансування, хоча й зберігають власну політичну автономію.
Хезболла: ослаблений, але не зламаний союзник
Хезболла залишається найважливішим недержавним союзником Тегерана, попри втрати останніх років. Після руйнівної війни з Ізраїлем у 2024 році та посилення тиску в межах чинного перемир’я угруповання розпочало масштабний внутрішній перегляд стратегії. За інформацією Reuters, серед обговорюваних варіантів — скорочення ролі організації як збройного руху без повного роззброєння.
У червні 2026 року, коли конфлікт США та Ізраїлю з Іраном загострився, Хезболла завдала ударів по Ізраїлю, назвавши це “оборонним актом” у відповідь на атаки, що тривали попри перемир’я. Ізраїльська сторона розцінила цей крок як фактичне оголошення війни. Це свідчить: навіть послаблена Хезболла готова діяти на боці Тегерана, коли ставки для Ірану зростають до критичного рівня.
Ідеологічне ядро руху — відданість Ірану та неприйняття Ізраїлю як держави — залишається незмінним, хоча риторика пом’якшилася: угруповання дедалі частіше говорить про соціальну справедливість і національний суверенітет Лівану, а не про негайне встановлення ісламської республіки за іранським зразком.
Хусити роками отримували від Тегерана військову підтримку — ракетні технології, безпілотники, підготовку фахівців. Водночас, за оцінками аналітиків, серед усіх складових вісі опору саме цей рух зберігає найбільшу самостійність у прийнятті рішень. Під час загострення у червні 2026 року хусити заявляли про готовність підтримати Іран і погрожували ударами по його супротивниках, але з активними діями не поспішали, зважуючи наслідки для власних позицій у Червоному морі.
Контроль над частиною узбережжя дозволяє хуситам впливати на світове судноплавство: через блокаду Ормузької протоки Саудівська Аравія була змушена перенаправляти частину нафтового експорту через порт Янбу на Червоному морі. Це робить хуситів не просто регіональним, а глобальним фактором тиску, яким Тегеран може скористатися без прямого залучення власних збройних сил.
Іракські шиїтські формування
Сили народної мобілізації в Іраку — один із найчисельніших союзників Ірану в регіоні. Формально ці підрозділи інтегровані до державних збройних сил і підпорядковані прем’єр-міністру, однак значна частина командирів зберігає тісні зв’язки з Тегераном. Під час війни 2026 року саудівська та кувейтська сторони, за повідомленнями The Wall Street Journal, завдавали ударів по проіранських формуваннях в Іраку, що свідчить про пряме залучення цих груп до ширшого регіонального протистояння.
Іракський напрямок важливий для Тегерана ще й логістично: територія країни слугує коридором для постачання зброї та ресурсів іншим союзникам, зокрема сирійським і ліванським структурам, хоча падіння режиму Асада в Сирії суттєво ускладнило цей маршрут.
Росія: партнерство, перевірене війною
Після початку військових дій США та Ізраїлю проти Ірану 28 лютого 2026 року Москва зайняла однозначно проіранську позицію на дипломатичному рівні, водночас уникаючи прямого військового втручання. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров того ж дня зателефонував колегам з Ірану та Катару й ініціював скликання Ради Безпеки ООН, назвавши дії США та Ізраїлю неприйнятною агресією.
За інформацією The Wall Street Journal, Росія, яка ще в січні 2025 року підписала з Іраном угоду про стратегічне партнерство, ділилася з Тегераном розвідувальними даними, дронними технологіями та стратегічними напрацюваннями. Директор ЦРУ Джон Ретліфф підтвердив, що і Росія, і Китай передавали Ірану розвідувальну інформацію під час бойових дій. Іранський міністр закордонних справ Аббас Аракчі публічно підтвердив “хорошу співпрацю” з Росією та Китаєм — політичну, економічну і навіть військову.
Економічно війна виявилася вигідною для Москви: злет цін на нафту марки Brent до приблизно 120 доларів за барель, спричинений конфліктом у Перській затоці, за оцінками аналітиків, міг принести російському бюджету додатково від 45 до 97 мільярдів доларів. Аналітики Modern Diplomacy зазначають, що і Росія, і Китай розглядають затяжний конфлікт як спосіб виснажити американські ресурси, уникаючи при цьому прямого залучення власних армій.
Китай: дипломатичний щит і економічний тил
Пекін традиційно уникає військової риторики, натомість роблячи ставку на дипломатичний тиск і економічну підтримку. Китайський міністр закордонних справ Ван І неодноразово наголошував на неприйнятності застосування сили та ініціював екстрені засідання Ради Безпеки ООН спільно з Росією. Водночас, за даними CNN та Al Jazeera, китайські компанії постачали Ірану товари подвійного призначення — зокрема компоненти для ракет — і надавали геопросторову розвідувальну інформацію.
США у відповідь запровадили санкції проти низки китайських компаній за переробку іранської нафти та ймовірну передачу супутникових даних, які могли використовуватися для наведення на американські та союзні об’єкти в регіоні. Попри це, Пекін принципово не направляв війська й не брав участі в бойових операціях, зосередившись на ролі посередника й постачальника критичних технологій.
| Союзник | Тип підтримки | Рівень залучення у 2026 році |
|---|---|---|
| Хезболла (Ліван) | Збройна, політична, соціальна | Пряме залучення, обмежене втратами 2024 року |
| Хусити (Ємен) | Ракетна, безпілотникова, блокадна | Погрози й обмежені удари, висока самостійність |
| Сили народної мобілізації (Ірак) | Збройна, логістична | Часткове залучення, удари з боку Саудівської Аравії й Кувейту |
| Росія | Розвідка, дипломатія, технології | Непряма підтримка без військ на землі |
| Китай | Дипломатія, товари подвійного призначення | Непряма підтримка, санкційний тиск з боку США |
Дані для таблиці узагальнені за матеріалами Reuters та The Washington Institute.
Менш очевидні партнери: Північна Корея, Венесуела, Сирія до 2024 року
Крім регіональної вісі опору та великих держав, Іран підтримує вибіркові зв’язки з режимами, що так само перебувають під західними санкціями. Північна Корея роками постачала Тегерану ракетні технології та компоненти, обмінюючись натомість доступом до іранських розробок у сфері безпілотників. Венесуела виступає скоріше символічним партнером — країни поєднує спільна риторика протистояння США, хоча практична військова координація між ними обмежена.
Сирія за режиму Башара Асада довгі роки була ключовою транзитною ланкою для постачання зброї від Ірану до Хезболли. Падіння цього режиму наприкінці 2024 року стало одним із найбільших стратегічних ударів по всій мережі союзників Тегерана, оскільки перервало найкоротший сухопутний коридор постачання і змусило Іран шукати альтернативні, довші й дорожчі маршрути через Ірак.
Як союзи Ірану змінилися після війни 2026 року
Головний висновок з подій лютого–червня 2026 року такий: пряма військова підтримка з боку союзників виявилася значно скромнішою, ніж очікував Тегеран. Ані Росія, ані Китай не направили війська, обмежившись розвідкою, технологіями і дипломатичним прикриттям у Раді Безпеки ООН. Аналітики Chatham House і Carnegie зазначають, що можливості Москви були додатково стримані виснаженням ресурсів через війну в Україні.
Водночас регіональні проксі — Хезболла, хусити, іракські формування — продемонстрували, що здатні діяти й без прямих наказів з Тегерана, реагуючи на власні розрахунки ризиків. Це означає, що іранська модель союзів трансформується від жорсткої вертикалі до мережі відносно автономних вузлів, кожен із яких зберігає власну логіку виживання, залишаючись при цьому частиною ширшого антизахідного табору.
About the Author
