Назва країни — це не просто слово на карті. Це згусток політики, торгівлі, війн і дипломатичних компромісів. За останні дев’ять століть німецькі купці, картографи, дипломати й солдати називали українські землі щонайменше сімома різними іменами — від таємничого «Ruthenia» середньовічних хронік до знайомого сучасного «die Ukraine».
Кожна з цих назв несла своє забарвлення: одні відображали повагу до могутньої східноєвропейської держави, інші — колоніальні амбіції, треті — банальну плутанину з географією. Розплутати цей клубок цікаво не лише історикам. У 2026 році, коли провідні німецькі видання змінюють написання української столиці з «Kiew» на «Kyjiw», стара тема раптом стала пекуче актуальною.
Розберімося по порядку — від хронік ХІ століття до заголовків сьогоднішніх газет у Берліні та Мюнхені.
Ruthenia і Reussen: як німці називали Русь у Середньовіччі
Перші німецькі згадки про наші землі датуються кінцем X століття. У латиномовних хроніках, що писали тогочасні німецькі книжники, територія Київської держави фігурувала під назвою Ruthenia — латинізована форма від «Русь». Звідси й похідне Rutheni — русини, мешканці цієї країни.
Цікавий момент: латинське слово «Rutheni» походить від назви давнього кельтського племені, що жило на території сучасної Франції. Середньовічні монахи-літописці просто підібрали співзвучне античне ім’я для опису незнайомого східного народу — так їм здавалося науковіше. Назва прижилася на століття.
У народній німецькій мові паралельно вживалося слово Reussen (а земля — Reussenland). Так саксонські купці, які торгували з Києвом, Галичем і Володимиром, називали наших предків. У «Пісні про Нібелунгів» — головному середньовічному німецькому епосі — згадуються «die Riuzen», тобто руси, серед гостей на бенкеті при дворі короля Етцеля.
Німецько-український словник, виданий 1912 року в Чернівцях, мав красномовний заголовок: «Deutsch-ukrainisches (-ruthenisches) Wörterbuch». Тобто навіть на початку ХХ століття старе слово «рутенський» залишалося синонімом «українського» — особливо для мешканців Галичини, Буковини й Закарпаття під владою Габсбургів.
Klein-Russland: як з’явилася «Мала Росія» в німецьких атласах
З XVIII століття на німецьких картах з’являється новий термін — Klein-Russland або Kleinrussland, дослівно «Мала Росія». Походження цієї назви не московське, як часто думають, а грецько-візантійське: ще у 1303 році галицько-волинський князь Юрій Львович домігся створення окремої митрополії, яку Константинополь у документах назвав «Μικρὰ Ῥωσία» — Мала Русь.
«Мала» тут не означала «менш важлива». У візантійській термінології це означало «ближча, корінна» — на противагу «Великій Русі», тобто далеким віддаленим землям. Зворотне трактування виникло пізніше, у Москві, з очевидних політичних причин.
Німецькі картографи XVIII століття акуратно переносили цю термінологію у свої атласи. На мапах 1770-х років біля Харкова з’являється напис «Klein Russland», а біля Києва зберігається назва «Ukraine». Дві назви співіснували паралельно — і це важлива деталь, бо доводить, що «Україна» в німецькій картографії з’явилася раніше, ніж «Мала Росія».
Йоган-Христіан Енгель, німецький учений, у 1796 році в Галле випустив працю з характерним заголовком: «Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kozaken» — «Історія України та українського козацтва». Це одна з перших фундаментальних німецьких книг, де українці фігурують саме як українці, а не як рутенці чи малоросіяни.
Ukraine на карті Боплана: коли назва «Україна» прозвучала на всю Європу
Переломна дата — 1648 рік. Французький інженер-фортифікатор Гійом Левассер де Боплан, який сімнадцять років служив польській короні на українських теренах, видає в Данцигу (нинішньому Гданську) карту з назвою «Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina». У перекладі — «Загальний план Диких полів, простіше кажучи, України».
Карту надрукував німецько-голландський видавець Вільгельм Гондіус, наклад розійшовся по бібліотеках усієї Європи. Сьогодні оригінали цієї мапи зберігаються в Дрездені, Карлсруе, Кракові, Парижі — і саме завдяки німецько-голландським друкарням слово «Ukraina» масово увійшло в європейський обіг.
Німецькі дослідники називають карту Боплана «картою, яка поставила Україну на мапу Європи». До цього моменту наша територія в німецьких джерелах позначалася переважно через назви воєводств, князівств або як частина Речі Посполитої. Після 1648 року з’явився єдиний топонім, зрозумілий усім.
| Період | Німецька назва | Що означала |
|---|---|---|
| X–XIII ст. | Ruthenia, Reussenland | Київська Русь та її князівства |
| XIV–XVII ст. | Ruthenia, Reussen | Землі русинів у складі Польщі та Литви |
| середина XVII ст. | Ukraina (на картах) | Землі козаків, «Дикі поля» |
| XVIII–XIX ст. | Klein-Russland, Ukraine | Гетьманщина та підросійські землі |
| XX–XXI ст. | Ukraine (die Ukraine) | Сучасна українська держава |
Дані таблиці узагальнено за матеріалами litopys.org.ua та німецькомовної Вікіпедії. Хронологічні межі умовні: різні назви часто співіснували й перекривалися протягом десятиліть.
«Хлібний мир» і Україна очима німців у Першій світовій
1918 рік приніс нову сторінку. Після підписання Брестського миру з УНР німецько-австрійські війська увійшли в Україну — і вперше зіткнулися з нею як з державою, а не з географічним поняттям. Цей договір німці між собою називали Brotfrieden — «хлібний мир», бо головною метою було отримати український хліб для голодного Берліна й Відня.
У офіційних німецьких документах того періоду використовувалася назва die Ukraine — з артиклем жіночого роду. Ця граматична деталь має історичне коріння: артикль «die» традиційно ставиться перед назвами регіонів і прикордонних територій (die Schweiz, die Türkei). Для німецького вуха «die Ukraine» спершу звучала як «прикордоння», а не повноцінна держава.
Генерал Вільгельм Гренер, начальник штабу німецької окупаційної армії, у своїх щоденниках називав себе «правителем України». Ставлення тогочасних німців до молодої УНР було, за словами істориків, «досить зверхнім, вони дивилися на Україну згори, але без расової теорії, яка з’явилася пізніше». Це важливий нюанс — про нього докладно писало радіо Свобода у матеріалі 2018 року.
Reichskommissariat Ukraine: трагічна назва часів Другої світової
20 серпня 1941 року Адольф Гітлер підписав наказ про утворення нової адміністративної одиниці на окупованих українських землях — Reichskommissariat Ukraine (Райхскомісаріат Україна). Це найтемніша сторінка історії німецьких назв нашої країни.
Парадокс: нацисти зберегли слово «Ukraine» в офіційній назві, хоча водночас планували переселити, винищити або асимілювати корінне населення згідно з планом «Ost» (Generalplan Ost). Райхскомісаріат охоплював частину сучасної України та південні області Білорусі, а його столицею стало Рівне (тоді — Ровно), а не Київ.
У німецькій пропаганді й внутрішніх документах того періоду паралельно вживалися терміни:
- Reichskommissariat Ukraine — офіційна адміністративна назва
- besetzte Ostgebiete — «окуповані східні території», узагальнена назва
- Lebensraum im Osten — «життєвий простір на сході», ідеологічний термін
Кожен з цих термінів мав свою функцію: офіційний для документів, нейтральний для звітів, ідеологічний для пропаганди. Назва «Україна» в нацистських паперах не означала визнання української державності — це був суто географічний ярлик для управління завойованою територією.
Kiew проти Kyjiw: мовна війна XXI століття
Після 1991 року в німецькій мові закріпилася назва die Ukraine — без жодних варіацій. А от з написанням української столиці й інших міст склалася окрема історія.
Десятиліттями німці писали «Kiew» (читається «Кіев») — транслітерація з російської назви. Та ж сама логіка діяла з іншими топонімами: Charkow, Lwow, Odessa. Це були мовні рудименти радянської епохи, коли міжнародні агентства передавали українські назви через російське посередництво.
У 2024 році два провідні німецькі видання — газета «Süddeutsche Zeitung» і журнал «Katapult» — оголосили про перехід на українську транслітерацію. Тепер пишуть Kyjiw, Charkiw, Lwiw, Odesa. «Це означає величезну зміну. Ми тепер використовуємо транслітерацію не з російської, а з української, яка вже 33 роки є єдиною державною мовою в країні», — пояснила редакція своїм читачам.
Цьому передувала довга кампанія українського МЗС під гаслом #KyjiwNichtKiew (паралель до англомовної #KyivNotKiev). Деякі дрібніші німецькі видання почали писати «Kyjiw» ще з 2014 року, після окупації Криму, але загальнонімецький поворот стався саме у середині 2020-х.
| Місто | Старе написання | Сучасне написання (2026) |
|---|---|---|
| Київ | Kiew | Kyjiw |
| Львів | Lemberg / Lwow | Lwiw |
| Харків | Charkow | Charkiw |
| Одеса | Odessa | Odesa |
| Дніпро | Dnjepropetrowsk | Dnipro |
Зведено на основі публікацій німецьких видань Süddeutsche Zeitung і Katapult, а також матеріалу видання «Детектор медіа» від жовтня 2024 року. Деякі регіональні німецькі газети досі вагаються між варіантами, але провідні медіа здебільшого перейшли на нову транслітерацію.
Lemberg і Czernowitz: окремі назви для міст під владою Габсбургів
Окрема цікава сторінка — міста, які мали власні німецькі назви, не похідні від українських. Найвідоміший приклад — Lemberg, тобто Львів. Цю назву місту дав засновник Лев Данилович, але саме в німецькому варіанті вона прижилася в Центральній Європі на 150 років австрійського правління (1772–1918).
Аналогічно Czernowitz (Чернівці), Brody (Броди), Stanislau (Івано-Франківськ, до 1962 року Станіслав). Усі ці назви були офіційними в Австро-Угорщині, користувалися ними німецькомовні мешканці, євреї, що говорили на ідиш, а також місцеві українці й поляки в спілкуванні з владою.
До речі, з Lemberg пов’язана цікава мовна історія: у багатьох німецьких туристичних путівниках XXI століття назва «Lwiw» подається з приміткою «historisch Lemberg» — тобто історично Лемберг. Це данина пам’яті про багатокультурне минуле міста, а не претензія на нього.
Українські німці й слово «Schwarzmeerdeutsche»
Існував і зворотний процес: німці, які жили в Україні, мали власні назви для своїх земель. Schwarzmeerdeutsche — «причорноморські німці», нащадки колоністів, запрошених Катериною ІІ у 1763 році. Wolyniendeutsche — волинські німці. Karpatendeutsche — закарпатські німці.
За переписом 2001 року в Україні налічувалося близько 33,3 тисячі етнічних німців. Сама ж назва спільноти — Ukrainedeutsche, тобто «українські німці». Це доводить, що німецькомовна термінологія щодо України розвивалася і з протилежного боку: не тільки німці називали українські землі, а й українські німці називали свою нову батьківщину «Ukraine», починаючи з ХІХ століття.
Перші відомості про німців на українських землях датуються кінцем X століття. Вони прибували сюди як купці, мандрівники, ремісники, дипломатичні посланці. У Львові німці настільки увійшли в управління, що німецька мова стала офіційною в міській раді ще у XIV столітті, а перший католицький єпископ Львова був етнічним німцем — згідно з даними дослідження Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.
Чому німецька назва України важлива саме зараз
Здавалося б, дрібниця: одна літера, одне написання, один артикль. Але мова — це інструмент політичного бачення. Коли німецька газета пише «Kiew» — вона несвідомо ретранслює російське розуміння цього регіону. Коли пише «Kyjiw» — визнає українську суб’єктність.
Цікавий історичний прецедент: у 2020 році німецька мова відмовилася від назви «Weißrussland» (Білорусь як «Біла Росія») й перейшла на «Belarus», бо «-русь» — це посилання на історичну Русь, а не на сучасну Росію. Аналогічна логіка спрацювала згодом і з українськими топонімами.
За даними інституту Allensbach, частка німців, які можуть правильно назвати столицю України по-українськи, зросла з 12% у 2014 році до понад 60% у 2025-му. Це маленька, але показова цифра: суспільна свідомість змінюється паралельно з мовною практикою.
Від «Ruthenia» середньовічних монахів до «Kyjiw» сучасних берлінських редакторів — цей шлях зайняв майже тисячу років. Кожна назва — це віддзеркалення епохи: коли нас не розуміли, нас плутали з кельтами; коли вважали глухим прикордонням — додавали артикль «die»; коли визнали суверенною державою — почали слухати, як ми називаємо себе самі. Наступні десятиліття, ймовірно, додадуть ще нові слова до цього словника. Але вже сьогодні німецький читач, відкриваючи свіжий випуск газети, бачить країну такою, якою її бачимо ми самі.
About the Author
