Падіння бронзового Леніна на Бессарабській площі в грудні 2013 року стало не просто символом — воно стало стартовим пострілом для системного очищення країни від спадщини тоталітарного минулого. Те, що почалося як стихійний «ленінопад» під час Революції Гідності, через два роки перетворилося на структуровану державну стратегію з чітко окресленими векторами дій.
Політика декомунізації — це не лише знесення пам’ятників і зміна табличок на вулицях. Це багатошаровий процес, який охоплює правову, символічну, освітню, архівну та інституційну сфери. Кожен із цих напрямів має власну логіку, свої інструменти і своїх виконавців. І саме розуміння цієї структури дозволяє побачити, чому декомунізація триває вже понад десятиліття і чому її продовженням стала деколонізація після повномасштабного вторгнення Росії.
Розгляньмо детально, з яких саме компонентів складається ця державна політика, які закони її регулюють і яких реальних результатів вдалося досягти станом на 2026 рік.
Правовий фундамент: чотири закони, які запустили процес
9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила пакет із чотирьох законів, який отримав назву «декомунізаційного». Підписані Президентом 15 травня 2015 року і чинні з 21 травня того ж року, ці нормативні акти заклали юридичну основу всієї подальшої роботи. Ініціатором законопроєктів виступив Український інститут національної пам’яті.
До пакету увійшли: закон про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів і заборону пропаганди їхньої символіки; закон про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті; закон про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років; закон про доступ до архівів репресивних органів комуністичного режиму. Кожен із них працює в окремій площині, але разом вони утворюють цілісний механізм.
Ключова правова норма: пропаганда комуністичного режиму прирівняна до пропаганди нацизму. За її поширення передбачено кримінальну відповідальність — від штрафів до позбавлення волі строком до п’яти років.
У 2023 році правова рамка істотно розширилася. 21 березня Верховна Рада ухвалила Закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який Президент Володимир Зеленський підписав 21 квітня. Цей документ набув чинності 27 липня 2023 року і став логічним продовженням декомунізаційного пакету — тепер уже з фокусом на імперську спадщину Росії, а не лише радянську.
Символічний простір: топоніми, пам’ятники та емблеми
Перший і найвидиміший напрям — очищення публічного простору. Він складається з трьох взаємопов’язаних блоків роботи. Перший — перейменування населених пунктів, вулиць, площ, парків, скверів. Другий — демонтаж пам’ятників, обелісків, меморіальних дошок. Третій — усунення радянської символіки з будівель, гербів, печаток, форменого одягу.
Цифри тут вражають своїм масштабом. За даними Українського інституту національної пам’яті та Міністерства культури, протягом 2015–2016 років було перейменовано понад 51 тисячу об’єктів топоніміки, 991 населений пункт і демонтовано близько 2,5 тисячі пам’ятників. Дніпропетровськ став Дніпром, Кіровоград — Кропивницьким, Артемівськ — Бахмутом, Комсомольськ — Горішніми Плавнями. За даними ресурсу Chas.News, з 2015 по 2024 рік перейменовано 987 населених пунктів, 25 районів та 27 районів у містах.
Після повномасштабного вторгнення процес отримав нове дихання. З березня 2022 року до травня 2024 року, за даними Вікіпедії з посиланням на дослідження, у 83 досліджуваних містах перейменували понад 7,8 тисячі топонімів. У грудні 2024 року в Києві було перейменовано останні вулиці, пов’язані з російським імперським і радянським спадком. У 2025 році Верховна Рада перейменувала 184 населених пункти, а також 106 місцевих судів.
| Період | Перейменовано топонімів | Демонтовано пам’ятників | Ключові події |
|---|---|---|---|
| 2014–2015 | понад 500 (стихійні) | 504 пам’ятники Леніну (грудень 2014) | «Ленінопад» Революції Гідності |
| 2015–2016 | близько 51 493 | близько 2 500 | Системна декомунізація після ухвалення законів |
| 2022–2024 | понад 7 800 (у 83 містах) | сотні (Пушкін, Ватутін, Чкалов, Щорс) | Деколонізація після повномасштабного вторгнення |
| 2025 | 184 населені пункти, 106 судів | Пам’ятник Петру I у Полтаві | Завершення основного етапу деколонізації |
Джерела даних: Український інститут національної пам’яті, Chas.News.
Архівна революція: відкриття документів КДБ
Другий потужний напрям — забезпечення доступу до архівів комуністичних репресивних органів. Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років» зруйнував десятиліття секретності. Тепер кожен громадянин має право безоплатно ознайомитися з документами КДБ, НКВС, МДБ, отримати інформацію про репресованих родичів, дізнатися про роботу донощиків і слідчих.
Це принципово важливий компонент політики пам’яті. Без розкриття механізмів тоталітарного контролю, без імен виконавців і жертв неможливе ні правове, ні моральне осмислення радянського періоду. Аналогічні закони ухвалювали у Німеччині, Чехії, Польщі, Словаччині та Угорщині після падіння комуністичних режимів — Україна свідомо орієнтувалася на цей східноєвропейський досвід.
Архівні матеріали активно використовують історики, журналісти-розслідувачі, нащадки репресованих. На їхній основі знято документальні фільми, написано монографії, створено меморіальні проєкти. Розсекречені документи стали також юридичною базою для реабілітації жертв політичних репресій.
Вшанування борців за незалежність
Третій напрям — позитивна політика пам’яті. Це не «проти», а «за». Закон про правовий статус борців за незалежність України у ХХ столітті офіційно визнав учасників понад десятка визвольних рухів — від Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки до Української повстанської армії, Української головної визвольної ради, Карпатської Січі та дисидентського руху.
Цей закон передбачає не лише символічне визнання. Він гарантує соціальні пільги для учасників визвольних рухів та їхніх родин, забезпечує державне фінансування меморіальних об’єктів, наукових досліджень, освітніх програм. По суті, він переписав офіційну ієрархію героїв: ті, хто десятиліттями вважався «бандитами» в радянському наративі, отримали статус борців за державність.
Серед практичних кроків у цьому напрямі: встановлення Дня пам’яті та примирення 8 травня замість радянського «Дня перемоги» 9 травня; запровадження маку як символу пам’яті жертв війни замість георгіївської стрічки; з 2024 року в Україні офіційно відзначається День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років саме 8 травня.
Освітній та інформаційний компонент
Закони можна ухвалити швидко, а свідомість змінюється повільно. Тому четвертий напрям — це системна робота з освітніми програмами, шкільними підручниками, музейними експозиціями, медіа-контентом. Як зазначав Сергій Рябенко з Українського інституту національної пам’яті, головна мета декомунізації — зміна свідомості людей, а не просто заміна табличок.
Цей блок включає кілька ключових елементів роботи. Перший — оновлення шкільних і університетських курсів історії з виключенням радянських ідеологічних кліше. Другий — створення нових музейних експозицій, зокрема Музею Революції Гідності, Меморіального комплексу пам’яті жертв голодоморів, Музею Голодомору, Меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів. Третій — підготовка тематичних виставок, документальних фільмів, лекційних циклів для широкої аудиторії.
Соціологічні дані підтверджують ефективність цієї роботи. За результатами дослідження Українського інституту національної пам’яті, у 2024 році 89,1% респондентів цілком або частково підтримували державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті за останні 10 років. Це безпрецедентний рівень суспільного консенсусу.
Інституційна основа: хто реалізує політику
П’ятий напрям, без якого решта не працювала би — створення дієвої інституційної інфраструктури. Координатором усього процесу є Український інститут національної пам’яті, центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом. Інститут готує методичні рекомендації, веде переліки осіб і подій, що містять символіку тоталітарних режимів, консультує органи місцевого самоврядування, проводить експертизи.
У жовтні 2025 року Інститут оприлюднив переліки осіб та подій, що містять і не містять символіку російської імперської політики — цей документ став практичним інструментом для громад, які проводять перейменування. Поряд з Інститутом працюють Міністерство культури та стратегічних комунікацій, Експертна рада при МКІП, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, обласні військові адміністрації, місцеві ради.
Окрему роль відіграють громадські ініціативи: проєкт «Деколонізація.Україна», топонімічні групи в містах, волонтерські об’єднання, які проводять польові інспекції, фіксують збережені радянські символи, готують пропозиції для місцевої влади. Поєднання державного апарату з низовою активністю дало синергетичний ефект.
Заборона тоталітарних організацій та символіки
Шостий напрям — пряма заборона комуністичної ідеології як політичної сили. До 16 грудня 2015 року в Україні було заборонено діяльність Комуністичної партії України, Комуністичної партії України (оновленої) та Комуністичної партії робітників і селян. 24 липня 2015 року Міністерство внутрішніх справ позбавило ці партії можливості брати участь у виборах.
Закон забороняє виготовлення, поширення та публічне використання радянської символіки — серпа і молота, червоної п’ятикутної зірки, гімну СРСР та союзних радянських республік (крім гімну УРСР), пам’ятників комуністичним лідерам. Винятки передбачені для приватних колекцій, наукових досліджень, музейних експозицій з належним контекстом, а також для оригіналів бойових нагород.
Важливий нюанс: заборона не поширюється на надгробні пам’ятники, твори мистецтва, створені до 1991 року, та документи, що мають історичну цінність. Закон спрямований проти пропаганди, а не проти історичної пам’яті як такої.
Деколонізація як логічне продовження
Сьомий, наймолодший напрям — деколонізація. Після 24 лютого 2022 року стало очевидно, що радянська спадщина — це лише верхній шар, під яким лежить старіший пласт російської імперської колонізації. Закон 2023 року дав визначення: російська імперська політика — це системні дії, які в різні історичні періоди, починаючи з Московського царства до сучасної РФ, були спрямовані на підкорення, експлуатацію та асиміляцію українського народу.
Деколонізація передбачає перейменування об’єктів, названих на честь діячів російської культури, які пропагували імперські погляди, виправдовували колонізацію або заперечували окремішність українського народу. У листопаді 2023 року з Державного реєстру нерухомих пам’яток культурної спадщини національного значення були виключені пам’ятники Олександру Пушкіну, Миколі Щорсу та іншим російським і радянським діячам. У 2025 році в Полтаві демонтували пам’ятник російському імператору Петру I.
Це не «скасування культури» в популярному західному значенні. Це чітке розмежування: твори можна вивчати в музеях і університетах, але вшановувати на центральних площах тих, хто заперечував право українців на власну державу, — недоречно.
Виклики та перспективи
Процес декомунізації стикався і досі стикається з низкою труднощів. Серед них — звичка частини населення до старих назв, особливо серед старшого покоління; локальний опір у деяких громадах, який часом ховався за гаслами «економії бюджетних коштів»; складність з топонімами на тимчасово окупованих територіях; необхідність розрізняти імена, які лише схожі на пропагандистські, але насправді походять від географічних об’єктів.
Попри це, основний етап декомунізаційної політики в підконтрольній Україні фактично завершено. Подальша робота зосереджена на трьох напрямах: повернення українських назв і пам’яті на деокупованих територіях; завершення деколонізації у тих громадах, які зволікали; глибша робота з освітнім та культурним контентом, де радянські і російські імперські наративи ще трапляються в неочевидних формах.
Декомунізація — це не разова акція, а тривалий цивілізаційний вибір. Україна за десять років пройшла шлях, який Польща, Чехія, країни Балтії долали впродовж 1990-х. І зробила це у складніших умовах — під час війни з державою, яка офіційно ностальгує за радянським минулим.
Сім напрямів державної політики — правовий, символічний, архівний, меморіальний, освітній, інституційний та деколонізаційний — працюють як єдиний механізм. Їхня ефективність вимірюється не лише знесеними монументами і новими табличками, а тим, що в українських школах, університетах, музеях і медіа формується принципово інший образ минулого. Образ, у якому український народ — суб’єкт власної історії, а не периферія чужої імперії. І це, мабуть, головний результат усієї цієї довгої і непростої роботи.
About the Author
