Цитата зі статті Симона Петлюри, де він характеризував чергову поступку більшовиків стихійній силі українського національного руху, стала однією з найвідоміших на тестах ЗНО та НМТ з історії України. Йдеться про політику українізації — складову загальносоюзної коренізації, запровадженої в радянській Україні після ХІІ з’їзду РКП(б) у квітні 1923 року.
Головний отаман УНР дивився на цей крок Москви тверезо й без ілюзій. Для нього українізація була не щирим жестом, а тактичним маневром Кремля — спробою приборкати національний рух, який більшовики не змогли здолати силою. Розберемо детально, чому Петлюра саме так читав ситуацію, що насправді стояло за «коренізацією» і чим усе скінчилося.
Контекст: чому більшовики раптом «полюбили» українську мову
До 1923 року радянська влада в Україні балансувала на лезі ножа. Селянські повстання тривали, авторитет КП(б)У серед українців був мізерний, а партійні лави складалися переважно з росіян, євреїв та зрусифікованих міщан. За даними, які наводить Вікіпедія, у Центральному Комітеті КП(б)У 1924 року українців було лише 16 відсотків. Влада висіла в повітрі — без коренів у селі, без мови, якою говорило 80 відсотків населення.
Петлюра у статті «Совітська влада на Україні» прямо назвав речі своїми іменами: для більшовиків українізація була не метою, а інструментом виживання режиму, котрий не зумів подолати національний рух воєнним способом.
ХІІ з’їзд РКП(б) у квітні 1923 року офіційно проголосив курс на коренізацію. На теренах УСРР її назвали українізацією — і запустили з характерною для більшовиків імітацією щирості. У серпні 1923 року вийшла постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР про впровадження української мови в усіх типах шкіл та в державному апараті.
Що саме охарактеризував Петлюра і чому ця цитата стала хрестоматійною
Ключовий фрагмент тексту, який цитують у підручниках, звучить так: у нинішній політиці більшовиків Петлюра вбачав чергову їхню поступку стихійній силі українського національного руху і водночас логічно послідовний політичний захід з метою оволодіння силою цього руху й зміцнення своїх позицій в Україні. Йдеться саме про політику українізації (коренізації) — це підтверджують усі академічні джерела та офіційні матеріали Українського інституту національної пам’яті.
Геній цієї характеристики в тому, що Петлюра вловив подвійне дно більшовицької стратегії. З одного боку — поступка: визнання, що задушити українство в лоб не вдалося. З іншого — холодний розрахунок: очолити рух, який неможливо знищити, щоб згодом перетворити його з ворога на слухняного союзника. Сам отаман писав про це з гіркою іронією — як про «обдуманий хід політичної гри в інтересах комунізму, а не справжній засіб задоволення національних потреб 35-мільйонного населення України».
Тестові завдання: чому всі плутаються між варіантами
На іспитах поряд із правильною відповіддю «українізація» зазвичай пропонують такі варіанти-пастки: нова економічна політика (НЕП), воєнний комунізм, колективізація. Кожен має свою логіку появи в переліку — і кожен по-своєму спокушає поспішного абітурієнта. Розберемо, чому всі альтернативи помилкові саме в контексті петлюрівської цитати.
| Політика | Період | Суть | Чому не підходить |
| Українізація | 1923–1932 | Впровадження української мови в школах, держапараті, пресі | ПРАВИЛЬНА відповідь — стосується нацруху |
| Нова економічна політика | 1921–1928 | Заміна продрозкладки продподатком, дозвіл приватної торгівлі | Економічна, не національна площина |
| Воєнний комунізм | 1918–1921 | Продрозкладка, тотальна націоналізація | Закінчився до того, як писалася цитата |
| Колективізація | 1928–1933 | Примусове об’єднання селян у колгоспи | Економічно-репресивна, не «поступка» |
Джерела: Український інститут національної пам’яті, Радіо Свобода.
Ключове слово в цитаті — «поступка стихійній силі українського національного руху». Жодна з економічних політик більшовиків не була поступкою національному рухові. НЕП — це поступка селянству як класу, а не українцям як нації. Воєнний комунізм взагалі був методом терору. А колективізація стала прямим ударом по українському селу, кульмінацією якого був Голодомор.
Як виглядала українізація на практиці: цифри, що вражають
За кілька років курс справді дав видимі плоди. Українська мова почала повертатися в простір, з якого її витискали століттями — у школи, газети, державні установи, навіть в армію. Це був парадокс: режим, який стріляв у Крутах і знищував УНР, тепер видавав постанови про «українізацію апарату».
Ось які показники зафіксували архіви на пік процесу:
| Сфера | Рівень українізації | Рік |
| Центральні апарати наркоматів | 70–95% | кінець 1920-х |
| Обласний апарат | 50% | кінець 1920-х |
| Районний апарат | 64% | кінець 1920-х |
| Народні суди | 62% | кінець 1920-х |
| Міліція | 58% | кінець 1920-х |
| Україномовні газети | близько 90% усіх видань УСРР | 1930 |
| Україномовні школи | понад 80% від загальної кількості | 1929–1930 |
Уявлення про масштаби дає й кадровий зріз КП(б)У: якщо в 1924 році українців у ЦК було лише 16 відсотків, то до 1930-го — вже 43. Комсомол українізувався ще швидше — селянська молодь масово вступала до лав ЛКСМУ, привносячи туди рідну мову природним шляхом.
«Розстріляне відродження»: побічний продукт, який пережив самих більшовиків
Найбільший парадокс українізації — те, що зачато її було як інструмент маніпуляції, а виросла з неї ціла культурна епоха. Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Микола Куліш, Олександр Довженко, Михайло Бойчук — десятки яскравих імен, які за лічені роки повернули українській культурі європейський масштаб. Газети виходили українською, у Харкові гримів «Березіль», у літературі точилися гарячі дискусії про орієнтацію — «на Європу чи на Москву».
Петлюра передбачав і це: він писав, що навіть «обдумана» більшовицька політика принесе «деякі, бодай короткочасні вигоди» для української справи. Це справдилося буквально — культурний сплеск 1920-х став фундаментом, на якому через десятиліття виросла нова українська ідентичність.
Сам Петлюра до кінця цього сплеску не дожив. 25 травня 1926 року його застрелив у Парижі Самуїл Шварцбард — і досі тривають дискусії про те, чи був то особистий акт помсти, чи операція радянських спецслужб. Та аналітичні статті отамана з паризької еміграції залишилися — і не втратили актуальності.
Згортання: коли «поступка» обернулася м’ясорубкою
Петлюра мав рацію в найгіршому сенсі. Щойно більшовики відчули, що міцно сидять у сідлі, українізацію почали згортати — спершу обережно, потім демонстративно жорстко. 1932-го партійне керівництво заявило, що «українізація проводиться неправильно». Восени 1933 року на пленумі ЦК КП(б)У її офіційно оголосили небезпечною.
А далі — за класичною більшовицькою схемою — почалися чистки. Олександра Шумського звинуватили в «національному ухильництві» і відправили на Соловки, де згодом вбили. Микола Скрипник, головний провідник українізації, застрелився в робочому кабінеті 7 липня 1933 року, не витримавши публічного цькування. Тисячі вчителів, журналістів, письменників, науковців пішли по етапу — або у безіменні розстрільні ями. Те, що зачинали як «поступку», завершили як методичне винищення тієї самої еліти, котра поступкою скористалася.
Паралельно йшов Голодомор — 1932–1933 років. Збіг у часі не випадковий: більшовицький режим вирішував «українське питання» комплексно — і культурно, і фізично. Так петлюрівське передбачення збулося до букви: ілюзія самостійності, спущена згори, виявилася приманкою.
Чому це питання залишається важливим у 2026 році
Цитата Петлюри про «поступку стихійній силі українського національного руху» давно вийшла за межі шкільного тесту. Це — діагноз методу, яким імперський центр здавна користувався щодо України: спершу імітація толерантності, потім асиміляція, у фіналі — репресії проти тих, хто щиро повірив у щирість «дозволу бути собою».
Для сьогоднішнього читача висновки звучать майже сучасно. По-перше, національний рух, який неможливо зламати силою, починають перекуповувати. По-друге, культурні «поступки» від агресора майже завжди тактичні — і скасовуються, щойно потреба в них відпадає. По-третє, інтелігенція, яка довірливо включається в чужу гру, ризикує заплатити життям. Петлюра побачив це за тисячі кілометрів від Києва, з паризької квартири, у 1923 році — і його аналіз досі читається як свіжа аналітична записка.
Якщо вам трапиться це запитання на НМТ чи ЗНО — правильна відповідь однозначна: українізація. Але за цим словом стоїть не просто історичний термін, а ціла драма народу, який вкотре опинився між щирістю і пасткою. Цитата отамана — компактний посібник з розпізнавання другої.
About the Author
