Волинська трагедія — це обопільні етнічні чистки польського та українського населення на Волині та в Східній Галичині під час нацистської окупації, що досягли піку в липні 1943 року. Події стали частиною ширшого польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни, де УПА та ОУН(б) проводили акції проти польського елемента, а польська Армія Крайова та самооборонні загони відповідали ударами по українських селах. За різними оцінками, загинули десятки тисяч цивільних обох національностей, включно з жінками та дітьми, у хаосі війни, коли сусіди ставали ворогами, а мирні села перетворювалися на місця жахливих розправ. Ці події не були спонтанним вибухом ненависті, а результатом десятиліть напруження, окупаційних режимів і боротьби за контроль над прикордонними землями.
Історики обох країн досі розходяться в цифрах і інтерпретаціях: польська сторона говорить про геноцид з боку українських націоналістів і називає до 100 тисяч загиблих поляків, українські дослідники підкреслюють взаємний характер конфлікту, провокації радянських партизанів і менші, але підтверджені масштаби. Незважаючи на розбіжності, спільне залишається одним — тисячі людських доль обірвалися в кривавій круговерті, де ідеї незалежності зіткнулися з реальністю сусідської помсти. Сьогодні, у 2026 році, коли тривають спільні ексгумації та діалог між Україною і Польщею, Волинська трагедія нагадує, як історія може розділяти або об’єднувати народи в часи нових викликів.
Корені конфлікту: від міжвоєнних суперечок до воєнного вибуху
Напруження між українцями та поляками на Волині накопичувалося десятиліттями, ніби повільно закипаючий котел, що врешті вибухнув у 1943-му. Після Першої світової війни та польсько-радянської війни 1919–1921 років Волинь і Східна Галичина опинилися в складі Другої Речі Посполитої. Польська влада проводила політику полонізації: будувала польські школи, закривала українські, проводила пацифікацію — масові репресії проти українського культурного і політичного життя. Осадники-поляки отримували землі, відібрані в українських селян, а православні храми руйнували або перетворювали на костели. Береза-Картузька стала символом ув’язнення українських діячів, а ОУН відповідала терористичними актами, як-от вбивство міністра Броніслава Перацького в 1934 році.
Друга світова війна лише підлила оливи у вогонь. Спочатку радянська окупація 1939–1941 років, потім нацистська — обидва режими грали на національних протиріччях. Німці використовували українську допоміжну поліцію, але швидко почали репресії. Поляки формували підпілля Армії Крайової, українці — ОУН і згодом УПА. До кінця 1942 року, коли радянські партизани активізувалися, а німецька влада слабшала, ОУН(б) під проводом Дмитра Клячківського («Клима Савура») ухвалила рішення про «антипольську акцію». Метою було очищення території для майбутньої незалежної України, де поляки вважалися потенційною опорою для повернення польської влади після війни. Цивільне населення обох сторін часто ставало заручником цих стратегій, а локальні суперечки за землю чи помсту переростали в масові вбивства.
Хронологія подій: від перших іскор до кривавої неділі
Події розгорталися поступово, ніби лавина, що набирає обертів. Перші напади на польські поселення зафіксовані ще в лютому-березні 1943 року в Сарненському та Костопільському районах. Дезертири з української поліції, що переходили до УПА, приносили зброю і ненависть. У квітні 1943-го поляки разом з німцями спалили українське село Красний Сад, вбивши 104 мирних жителів — це стало одним із перших масових актів відплати.
Кульмінація настала 11 липня 1943 року, відомого як «Кривава неділя». Того дня загони УПА одночасно атакували понад сто польських сіл у південній Волині. У Порицьку (сучасна Павлівка) під час служби в костелі загинуло близько 200 людей. Напади відбувалися з особливою жорстокістю — сокирами, вилами, косами, бо боєприпасів бракувало. Села спалювали, а вцілілих переслідували в лісах. У серпні-вересні акції поширилися далі, охопивши Горохівський, Ковельський і Любомльський повіти. До кінця 1943-го УПА налічувала вже 8–12 тисяч бійців, а антипольські операції набули системного характеру.
Польська сторона не залишилася в боргу. Армія Крайова та батальйони хлопські створювали самооборонні бази, як-от у Пшебраже чи Гуті Степанській, і проводили каральні рейди на українські села. У 1944 році, після вступу Червоної армії, конфлікт перекинувся на Галичину і Холмщину. Масові вбивства тривали до березня 1944-го, а окремі сутички — аж до 1945 року. Радянські партизани та німецькі підрозділи часом провокували обидві сторони, додаючи хаосу.
Головними організаторами антипольських акцій стали структури ОУН(б) та УПА. Ключові фігури — Дмитро Клячківський, Роман Шухевич, Василь Кук. Накази про ліквідацію «польського елемента» видавалися на рівні командування, але виконання часто переходило в руки місцевих загонів і навіть цивільних «сокирників» — напівкримінальних формувань. Деякі українські селяни приєднувалися через страх, помсту чи пропаганду.
З польського боку діяли загони Армії Крайової під командуванням Тадеуша Коморовського та місцеві самооборонні групи. Польські батальйони шуцманшафту співпрацювали з німцями і проводили пацифікації українських сіл. Не рідкістю були випадки, коли звичайні селяни брали участь у розправах — сусід вбивав сусіда, а родинні зв’язки рвалися назавжди. Радянські партизани та німецькі окупанти часом підігравали конфлікту, щоб послабити обидва народи.
Жертви та масштаби: спірні цифри за лаштунками горя
Оцінки жертв різняться кардинально, відбиваючи глибокі розбіжності в історичній пам’яті. Польські джерела, зокрема Інститут національної пам’яті, називають близько 100 тисяч загиблих поляків на Волині та прилеглих територіях, наголошуючи на геноцидному характері. Українські дослідники, спираючись на архіви та свідчення, оцінюють польські втрати в 38–60 тисяч, а українські — в 10–20 тисяч. Документально підтверджено значно менше: понад 19 тисяч польських імен і близько 9–10 тисяч українських.
| Сторона | Польські оцінки | Українські оцінки | Документально підтверджено |
|---|---|---|---|
| Польські жертви | до 100 тис. (IPN) | 38–60 тис. | близько 36–18 тис. ідентифікованих |
| Українські жертви | 2–3 тис. (деякі польські історики) | 10–24 тис. | близько 9–10 тис. (проєкт УКУ) |
Джерела: дані Інституту національної пам’яті Польщі та українських історичних досліджень.
Ці цифри не просто статистика. За ними — спалені хати, порубані родини, діти, що ховалися в лісах. Багато вбивств супроводжувалися тортурами, зґвалтуваннями, спаленням заживо. Водночас відомі випадки порятунку: українці ховали поляків, ризикуючи життям, — зафіксовано понад 2500 таких історій.
Людські історії: голоси, що лунають крізь десятиліття
Свідчення очевидців малюють картину жаху, від якої холоне кров. У селі Угли вояки УПА вбили понад 100 людей, включно з українцями, які допомагали полякам. У Черничах в червні 1943-го винищили всі українські родини — понад 70 душ. Польські атаки на Сагринь у березні 1944-го забрали життя понад 800 українців. Жінки розповідали, як ховалися в картопляних ямах, а чоловіки боронили домівки з вилами в руках.
Одна з таких історій — про Галину Козік із Красного Саду, яка бачила, як польські вояки в німецькій формі оточили село і розстріляли мирних жителів. Інші згадують, як сусіди, що вчора пили чай разом, сьогодні ставали катами. Ці розповіді, зібрані в усних архівах, показують: трагедія торкнулася кожного — і винних, і невинних.
Наслідки: руйнування, міграції та довга тінь
Післявоєнні роки принесли нові страждання. Операція «Вісла» 1947 року виселила українців з Холмщини та Підляшшя, а поляки масово тікали на захід. Регіон обезлюднів, села згоріли, а пам’ять про події радянська влада намагалася стерти. Тисячі стали біженцями, родини розірвалися, а взаємна недовіра закріпилася в колективній свідомості.
Пам’ять сьогодні: від суперечок до спільних ексгумацій
У сучасній Україні та Польщі Волинська трагедія залишається болючою раною. У Польщі 11 липня 2025 року запровадили Національний день пам’яті жертв геноциду, вчиненого ОУН та УПА. В Україні події називають трагедією і наголошують на взаємній відповідальності. З 2024–2025 років почалися спільні ексгумації — перші в Пужниках на Тернопільщині, потім на Рівненщині. У 2026-му роботи тривають, попри складнощі.
Ці кроки — не просто розкопки кісток, а спроба загоїти рани. Президенти обох країн зустрічалися, вшановували пам’ять у спільних молебнях. Нове покоління, особливо під час повномасштабної війни Росії проти України, бачить поляків союзниками, а не ворогами. Пам’ятники, меморіали та книги свідчень допомагають зберегти правду без ненависті.
Волинська трагедія вчить, що історія не прощає забуття, але дає шанс на прощення. Кожна виявлена могила, кожна розказана історія наближає момент, коли два народи зможуть дивитися одне на одного не крізь призму болю, а як на сусідів, що разом будують майбутнє.
About the Author
