Терористична діяльність ОУН стала одним із найбільш дискусійних і болісних елементів української визвольної боротьби XX століття. Організація українських націоналістів, створена 1929 року в еміграції, обрала шлях підпільної боротьби з використанням саботажів, експропріацій і політичних вбивств, щоб протистояти польській та радянській окупації західноукраїнських земель. Ці методи, які самі оунівці називали революційними актами, мали на меті розхитати окупаційний режим, привернути увагу світу до українського питання та мобілізувати власний народ. За підрахунками істориків, лише в міжвоєнний період ОУН та її попередниця УВО здійснили понад шістдесят замахів, сотні актів саботажу та десятки нападів на державні установи.
Контекст цих дій корінився в жорстокій реальності міжвоєнної Польщі, де українці стикалися з пацифікацією, полонізацією та економічним гнітом, а також у радянському Голодоморі, що забрав мільйони життів. Водночас терористичні акції ОУН часто торкалися не тільки представників влади, але й українських «колаборантів» та цивільного населення, що згодом переросло в масовіші форми насильства під час Другої світової війни. Сучасні оцінки розділяються: для одних це була необхідна зброя слабких проти імперій, для інших — шлях, що призвів до трагічних етнічних конфліктів і людських жертв.
Еволюція від індивідуального терору 1930-х до партизанської війни УПА в 1940-х показує, як ОУН адаптувалася до змінюваних обставин, зберігаючи при цьому ідею соборної незалежної держави. Ця діяльність залишила глибокий слід в історії, вплинувши на формування національної свідомості та ставши предметом гострих дискусій у сучасній Україні, Польщі та за кордоном.
Створення ОУН та передумови застосування терору
Організація українських націоналістів постала 3 лютого 1929 року у Відні на Першому конгресі українських націоналістів. Її засновники — Євген Коновалець, колишні січові стрільці та студенти — об’єднали Українську військову організацію (УВО) зі студентськими гуртками, щоб створити єдиний центр опору. Західна Україна під польською владою переживала систематичні утиски: обмеження прав на освіту, мову та землю, а також пацифікацію 1930 року, коли польська влада влаштувала масові репресії проти селянства. Радянська окупація Східної України принесла Голодомор 1932–1933 років, який оунівці сприймали як геноцид.
У таких умовах ОУН обрала тактику, яку називала «революційним терором». Лідери вважали, що лише активні, рішучі дії зможуть зламати апатію населення та змусити окупантів платити ціну за панування. Підпільні структури швидко розгорнулися в Галичині та на Волині, де налічували тисячі членів і симпатиків. Перші акції УВО ще в 1920-х роках — замахи на польських чиновників — стали основою для подальшої діяльності ОУН.
Ідеологічне обґрунтування насильства в діяльності ОУН
Ідеологія ОУН ґрунтувалася на інтегральному націоналізмі Дмитра Донцова, який проповідував волю до влади, культ сильної нації та відкидання ліберальної демократії. Націоналізм бачився як релігія, де держава — абсолютна мета, а вороги — поляки, росіяни, комуністи та «внутрішні зрадники». Терор не був самоціллю, а інструментом: він мав створити атмосферу страху серед окупантів, спровокувати повстання та очистити ряди від слабких.
Програма ОУН підкреслювала, що в умовах окупації мирні методи марні. Члени організації проходили вишкіл, включно з військовою підготовкою за кордоном, іноді навіть у фашистській Італії. Декалог українського націоналіста закликав до безкомпромісності: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї». Така ідеологія робила насильство морально виправданим у очах оунівців, хоча ззовні воно виглядало як класичний політичний тероризм.
Терористичні акції 1930-х років: ключові приклади та масштаби
1930-ті роки стали піком індивідуального терору ОУН. Організація проводила сотні саботажів: підпали польських маєтків, бойкоти шкіл і монополій, напади на поштові відділення та експропріації грошей для фінансування. Найгучнішими стали політичні вбивства, що резонували на всю Європу.
Ось таблиця з найвідомішими атентатами, яка ілюструє масштаб і спрямованість дій:
| Дата | Жертва | Виконавець / Організатори | Контекст та наслідки |
|---|---|---|---|
| 1933, 21 жовтня | Олексій Майлов, секретар радянського консульства у Львові | Микола Лемик | Помста за Голодомор; привернення уваги світу до геноциду |
| 1934, 15 червня | Броніслав Перацький, міністр внутрішніх справ Польщі | Григорій Мацейко (виконавець), Степан Бандера, Микола Лебідь (планування) | Відповідь на пацифікацію 1930 року; Варшавський процес над Бандерою |
| 1934, 31 липня | Іван Бабій, директор Української академічної гімназії у Львові | Бойовики ОУН | Звинувачення в співпраці з поляками; терор проти «внутрішніх ворогів» |
| 1931, 29 серпня | Тадеуш Голувко, польський політик | Члени ОУН | Спроба зірвати польсько-українське примирення |
За даними історичних досліджень, загалом у 1921–1939 роках націоналістичне підпілля здійснило 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25 поляків, один росіянин і один єврей. Ці дії призводили до арештів сотень оунівців, ув’язнення в концтаборі Береза Картузька, але водночас піднімали престиж організації серед молоді.
Кожен атентат готувався ретельно: бойовики стежили за жертвами тижнями, використовували пістолети та бомби. Варшавський і Львівський процеси 1935–1936 років над Бандерою та соратниками перетворилися на пропагандистську трибуну, де підсудні відкрито проголошували ідеї незалежності.
Саботажі, експропріації та масові акції ОУН у міжвоєнний період
Терористична діяльність не обмежувалася вбивствами. ОУН проводила масштабні кампанії саботажу: підпалювала маєтки польських осадників, руйнувала залізничні колії, атакувала державні монополії на тютюн і горілку. Експропріації — напади на пошти та банки — забезпечували кошти для підпілля. У 1930–1934 роках таких акцій налічували сотні, що призвело до економічних збитків для Польщі та посилення репресій.
Ці дії створювали постійну напругу в регіоні. Польська влада відповідала масовими облавами, тортурами в поліції та судовими вироками. Однак ОУН досягла головного: українська молодь масово вступала до лав, а питання незалежності звучало на європейських форумах.
Розкол ОУН та діяльність під час Другої світової війни
Після вбивства Коновальця радянським агентом у 1938 році ОУН розкололася 1940 року на фракції Бандери (ОУН-Б) та Мельника (ОУН-М). Бандерівці були радикальнішими й орієнтувалися на негайну революцію. На початку війни ОУН-Б співпрацювала з німецькою розвідкою, сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». 30 червня 1941 року у Львові проголосили відновлення Української держави, але німці швидко заарештували лідерів.
Конфлікт з окупаційною владою змусив ОУН перейти до антинімецького підпілля. Члени організації брали участь у формуванні місцевої поліції, а в липні 1941 року — у львівських погромах, де загинули тисячі євреїв. Хоча прямий наказ ОУН на масові вбивства не завжди підтверджується, пропаганда та антисемітські настрої в середовищі сприяли насильству.
УПА, Волинська трагедія та етнічні чистки
У 1942–1943 роках на базі ОУН-Б постала Українська повстанська армія (УПА). Спочатку вона боролася з німцями та радянськими партизанами, але 1943 року на Волині розгорнула антипольські акції. Метою було «очистити» територію від польського населення для майбутньої української держави. У липні 1943 року, особливо 11 липня, УПА та місцеві жителі атакували десятки польських сіл, вбиваючи тисячі цивільних — жінок, дітей, старих.
За різними оцінками, жертвами Волинської трагедії стали від 40 до 60 тисяч поляків, а у відповідь польська Армія Крайова та шуцмани вбили близько 10–20 тисяч українців. Ці події, які поляки називають «різаниною», а українці — трагедією, стали найтрагічнішим наслідком терористичної логіки ОУН, коли індивідуальний терор переріс у масову етнічну чистку.
Післявоєнна боротьба ОУН проти радянської влади
Після 1944 року ОУН і УПА продовжили партизанську війну в західних областях УРСР. Підпільники проводили терористичні акти проти радянських активістів, колгоспників і співробітників НКВС: вбивали голів сільрад, палили документи, організовували засідки. Радянська влада відповіла масовими депортаціями, облавами та агентурою. До середини 1950-х опір було придушено, але ціна виявилася страшною — десятки тисяч загиблих і репресованих.
Еміграційні структури ОУН підтримували зв’язки з західними розвідками, намагаючись продовжити боротьбу. Останні боївки діяли ще в 1950-х, а символіка ОУН надихала дисидентів пізніше.
Сучасні оцінки терористичної діяльності ОУН
Сьогодні терористична діяльність ОУН оцінюється неоднозначно. В Україні ОУН і УПА визнані учасниками визвольного руху, а їхні дії — частиною боротьби за державність. Водночас польська та російська історіографія акцентує на злочинах проти цивільного населення, називаючи організацію терористичною. Міжнародні історики відзначають елементи тоталітаризму в ідеології, але підкреслюють контекст бездержавності та окупації.
Дослідження показують, що без ОУН український опір у XX столітті був би значно слабшим. Однак людські жертви — як польські, так і українські — нагадують про ціну радикальних методів. Ця сторінка історії продовжує формувати національну ідентичність, спонукаючи до чесного осмислення минулого без ідеалізації чи заперечення фактів.
About the Author
