Фраза «Україна наша радянська» стала не просто назвою книги, а символом напруженої боротьби між українською самобутністю та радянським централізмом у 1970-х. Петро Шелест, перший секретар ЦК Компартії України, випустив цей твір 1970 року як гімн досягненням УРСР, але саме він став причиною його політичного падіння. Книга, видана стотисячним тиражем, підкреслювала гордість за минуле й сучасне республіки, акцентувала на козацькій спадщині та історичній унікальності, що в очах Москви звучало як небезпечний «націоналізм».
За лаштунками стоїть ціла епоха: від післявоєнної відлиги до брежнєвської стагнації. Шелест намагався поєднати лояльність до СРСР із захистом українських інтересів — від українізації культури до економічної автономії. Його твір відобразив суперечності радянської України: промислові гіганти й голодоморні тіні, культурний розквіт і репресії проти дисидентів. Сьогодні ця історія допомагає зрозуміти, чому радянська спадщина досі викликає суперечки в незалежній державі.
Книга не просто пропаганда — це дзеркало, у якому відбилася драма цілої республіки, що намагалася зберегти обличчя під тиском центру. Її вилучення з бібліотек і часткове знищення тиражу лише підкреслили, наскільки чутливою була тема української ідентичності навіть у радянські часи.
Петро Шелест: від селянського хлопця до «директора України»
Петро Юхимович Шелест народився 14 лютого 1908 року в селі Андріївка на Харківщині в багатодітній селянській родині. Батько — учасник російсько-турецької війни, нагороджений Георгіївськими хрестами, — рано залишив сина сам на себе. Хлопець пас корів, працював наймитом, листоношею, вантажником на залізниці. Громадянська війна, голод, комсомол — усе це сформувало характер людини, яка пізніше очолить Україну в складі СРСР.
У 1928 році Шелест вступив до партії, навчався в партійних школах і Харківському інженерно-економічному інституті. Працював на заводах Маріуполя й Харкова, служив у Червоній армії. Під час війни керував евакуацією підприємств, був партійним організатором авіазаводів у Саратові. Після 1945-го — директор авіаційних підприємств у Ленінграді та Києві. У 1954 році почалася партійна кар’єра: другий, а згодом перший секретар Київського обкому. У липні 1963-го він став першим секретарем ЦК КПУ — фактично «директором» Української РСР.
Шелест був типовим радянським функціонером, але з особливим акцентом на українські корені. Він згадував, що прадід був сотником Запорозької Січі. Попри роки роботи в Росії, де російська стала основною мовою, на посаді в Києві він почав говорити українською. Це був сигнал для номенклатури: поважати мову й культуру республіки. Його правління збіглося з періодом, коли після хрущовської відлиги Москва почала закручувати гайки, а в Україні з’явився рух шістдесятників.
Епоха Шелеста: обмежена українізація серед стагнації
Шелест прийшов до влади в часи, коли СРСР уже відчував перші тріщини. Він активно лобіював економічні інтереси України перед центром: підкреслював, що республіка дає значну частку вугілля, металу, машинобудування. У книзі він наводив цифри: залізничний транспорт України перевищував вантажообіг Англії, Франції, ФРН, Італії та Японії разом узятих. Це були реальні досягнення індустріалізації, але й ціна — виснаження ресурсів і екологічні проблеми Донбасу та Придніпров’я.
Культурна політика Шелеста стала справжнім подихом свіжого повітря. Він ініціював створення 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» — унікального видання для всього Союзу. У 1969 році відкрив Державний музей народної архітектури та побуту в Пирогові під Києвом. Святкували ювілеї Шевченка, Котляревського, Лесі Українки з розмахом: десятки тисяч людей у Каневі, нові видання «Кобзаря», фільм «Сон». З’явилися українські назви ресторанів, етнографічні елементи в побуті, навіть у Севастополі з’явилися вивіски українською.
Однак паралельно йшли репресії. У 1965 і 1972 роках — хвилі арештів дисидентів: Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус. Шелест критикував книгу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», але дозволив її розповсюдження в партійних колах для обговорення. Він підтримав введення військ до Чехословаччини 1968 року, виступав проти повернення кримських татар. Ця подвійність — підтримка культури й придушення інакомислення — робить його постать суперечливою донині.
«Україно наша Радянська»: народження та зміст книги
Книга побачила світ у 1970 році у видавництві Політвидав України. Тираж — 100 тисяч примірників. Формально автором був Шелест, але її готували колективно: історики, журналісти, науковці під керівництвом Івана Назаренка. Структура проста: перша частина — історія України від давнини до радянських часів, друга — опис кожної області з акцентом на економічні й культурні здобутки.
Шелест писав про самобутність українського народу, важливість вивчення його історії. Особливо теплі сторінки присвячені козацтву й Запорозькій Січі — як захисникам кордонів від орд і турків. Обережно згадував Голодомор 1933 року, хоч і в радянському дусі. Книга підкреслювала єднання з російським народом як єдиний шлях розвитку, але акцент на українській гордості й досягненнях УРСР робив її «крамольною».
Назва «Україно наша Радянська» (у vocative) звучала як заклик. Обкладинка, за деякими свідченнями КДБ, нагадувала націоналістичні кольори. Скорочення УНР мимоволі асоціювалося з Українською Народною Республікою. Це не було випадковістю: Шелест справді намагався показати Україну не як провінцію, а як рівноправну частину Союзу з власним обличчям.
Політична буря: критика, вилучення та усунення
У травні 1972 року Шелеста зняли з посади й перевели до Москви заступником голови Ради Міністрів СРСР. Формальна причина — «стан здоров’я», реальна — накопичені претензії Москви. Леонід Брежнєв і Михайло Суслов критикували його за «націоналістичні ухили». У квітні 1973 року Політбюро ЦК КПУ ухвалило постанову: книга «Україно наша Радянська» містить методологічні та ідейні помилки, ідеалізує минуле, недостатньо висвітлює інтернаціоналізм і роль Жовтневої революції.
Тираж вилучили з продажу та бібліотек, частину наказали знищити. Книгу визнали шкідливою для виховання в дусі радянського патріотизму. Шелеста вивели з Політбюро ЦК КПРС. Він працював ще на авіазаводі під Москвою, писав мемуари «…Да не судимы будете», але в Україну повертатися не дозволяли. Помер у Москві 22 січня 1996 року, заповів поховати прах у Києві на Байковому кладовищі.
Його наступник Володимир Щербицький повернув жорсткіший курс: посилення русифікації, боротьба з «націоналізмом». Епоха Шелеста залишилася коротким вікном, коли українська ідентичність могла дихати вільніше.
Суперечності радянської України крізь призму книги
Книга Шелеста відображала реальні здобутки: потужна промисловість, освіта, наука. Україна була «союзною кузнею» — метал, вугілля, машини, космічні розробки. Водночас за фасадом — стагнація, дефіцит, екологічні катастрофи. Культура процвітала: театри, кіно, фольклорні ансамблі, але під суворим партійним контролем.
Шелест підкреслював єдність з Росією, але його акцент на українській історії викликав підозри. Сьогодні історики бачать у цьому ранній націонал-комунізм — спробу поєднати радянську ідеологію з національною гордістю. Книга стала одним із останніх проявів такої позиції перед повним домінуванням центру.
| Період | Ключові події | Наслідки для України |
|---|---|---|
| 1963–1970 | Прихід Шелеста, українізація, ювілеї Шевченка та інших | Зростання інтересу до української культури, музей у Пирогові, «Історія міст і сіл» |
| 1970 | Видання книги «Україно наша Радянська» | Гордість за республіку, але насіння конфлікту з Москвою |
| 1972–1973 | Зняття Шелеста, критика та вилучення книги | Посилення централізації, репресії, перехід до політики Щербицького |
| 1996 | Смерть Шелеста, перепоховання в Києві | Символ примирення з українською землею |
Дані таблиці базуються на історичних джерелах, зокрема біографічних дослідженнях і партійних документах.
Спадщина «України нашої радянської» в сучасній Україні
Сьогодні книга Шелеста — рідкісний букіністичний раритет. Вона нагадує, що навіть у радянській системі знаходилися люди, які намагалися відстоювати інтереси своєї республіки. Його мемуари та щоденники дають уявлення про внутрішні конфлікти в Політбюро. Для одних Шелест — націонал-комуніст і патріот, для інших — частина системи, яка репресувала дисидентів.
У незалежній Україні його ім’я то з’являлося на картах (вулиця в Києві, перейменована за декомунізацією), то ставало предметом дискусій. Книга показує, як радянська Україна балансувала між гордістю за промислові досягнення й болем історичних травм. Вона допомагає зрозуміти, чому для частини людей радянський період асоціюється не тільки з тоталітаризмом, а й з відчуттям спільної сили й культурного піднесення.
У часи, коли Україна будує своє майбутнє, історія «України нашої радянської» вчить: ідентичність не зникає навіть під найсильнішим тиском. Вона може ховатися в рядках книги, у назвах музеїв чи в спогадах старшого покоління. І саме ця пам’ять робить нас сильнішими — здатними шанувати минуле, не повторюючи його помилок.
About the Author
